Читати книгу - "Богдан Ступка"

не бувають, а ходять на різні політичні телешоу і говорять казна-що. Спектакль не розв'язує ні газової проблеми, ні соціальної, ні економічної. Він тільки порушує питання. І є, сказати б, духовним подразником, а через духовність людина робить якісь правильні й потрібні суспільству вчинки».

Про свій вік жартує оповіддю про останню стадію склерозу: «Старий пан домовився з красивою жінкою, заплатив їй гроші. Вона дала йому адресу, підготувалась. Чоловік заходить, жінка лежить з бретеличками вся, чекає. Починає його роздягати, лягає з ним у ліжко. Він підсувається до неї, весь голенький, і раптом зупиняється: забув, чого прийшов. Встає, вдягається, виходить. "Ну що з нього візьмеш, старенький, чого я буду мучитися. Гроші заплатив, хай іде", – думає жінка. На вулиці згадує, чого приходив. Хоче вернутися назад, але забуває адресу».

Жанна Куява, провідний літератор сайту «Сумно. ком», цікавиться, як ставиться до того, що перетворився на героя біографій. «Зізнаюся, що наразі про мене пише ще й відомий український кінокритик Сергій Тримбач… Насправді дещо читати про себе подобається, а дещо я таки знаю більше. Гадаю, найкращою вийде та книга, що її сам про себе напишу, вона буде найправдивішою… Уже збираю матеріали, проте коли за це візьмуся – не знаю. Але дуже хочеться правду написати, то має вийти щось проблемне… Ні, я не забронзовію, бо не з бронзи. Це доля хіба що тих людей, які не мають Бога в серці. Я ж, навпаки, хочу цю висоту жартами трішки приземлити… Я погоджуюся лише на ролі людей із долями, де є внутрішні конфлікти… А ще дуже хочу зіграти таку собі мовчазну роль, щоб нічого не говорити. Але немає таких ні в кіно, ні в театрі… То ще років п'ять тому мама сказала: "Богдане, досить тобі вже так багато кричати на сцені, у кіно. Ти в такому віці, коли треба спостерігати, аналізувати…"».

Як розгадати феномен його успіху? «Звідки мені знати? Я собі працюю, а люди називають те феноменом… Треба працювати і чесно ставитися до роботи. Вийти на сцену і зіграти найкраще за всіх. І в кіно так само. Це єдине завдання. Понад те – не вдаватися до пліток, інтриг, бо на це витрачаєш талант, здоров'я, і тоді бракує енергії вийти та зіграти якнайкраще. Якщо ти налаштовуєшся лише на творчість, тоді все вдається… Бо актор – це така професія, коли все життя мусиш доводити людям, що ти не верблюд».

Кого шанує з-поміж філософів? Сковороду. «Я взагалі люблю цього філософа. Такого, як він, не було ні в Росії, ні в Україні. Ми його, на жаль, зовсім не вивчаємо. Якось я сидів у кафе з одним американським диригентом Роджерсом. Він розпитував про наших композиторів, їхні твори. Говорили про театр, мистецтво, фільми. А за столиком поряд сиділи наші депутати. І там такі розмови: "Алло, ти що, хто ж відмовиться від такої посади, як міністр?" Мені так стало прикро за всіх справді талановитих людей тут. І я кажу Роджерсові: "Бачиш, тільки хтось з України поїде в якусь Європу чи Америку – і одразу прозвучить там. Наприклад, Бені Гутман – найкращий кларнетист світу. Я сюди зі Львова їздив на його гастрольні концерти. А його батьки з Білої Церкви виїхали в Америку. Батько Дастіна Хоффмана з Києва. Мама Сильвестра Сталлоне з Одеси. Навіть і мене вже причепили до родича. Ви не читали? Якесь видання написало, що я дядько Сталлоне". А мені Роджерс каже: "А я й не знав, що стільки знаменитостей подарувала ваша земля". Почали з ним згадувати нашого геніального диригента, мого земляка Степана Турчака. А тітка моя Олександра Сергіївна Вишневич була головним концертмейстером київської опери, коли він там працював. Дядько моєї матері, родом з Куликова, директор гімназії, одружився на рідній сестрі Кирила Стеценка, яка походила із села Квітки Черкаської області. Де Галичина, а де село Квітки? Я не знав, мені мама якось розказала. Він писав п'єси. Звали його Петро Крупник, бо моя мама з родини Крупників. Моя тітка – актриса Олена Крупник, за чоловіком Григорович. А сам він – брат знаменитого балетмейстера Григоровича. Ось такий Ступка з Куликова».

Новий 2012 рік зустрічає з усією сім'єю вдома. На запитання, що йому подарували, відповів: «Шкарпетки зимові чорні й білі, запонки…» – «А що з внуками робили?» – «Дурачились». Традиційно святкує Новий рік біля домашнього вогнища: «Зараз почуваюся, як дон Карлеоне, коли збирається вся родина. Наймолодший онук Богданчик бігає по дому (в нього завжди багато справ), онучка Устя наспівує, старший Дмитро щось цікаве (вже дорослий хлопець) розповідає, а я сиджу, дивлюсь на дружину, невістку й сина – усміхаюся і мовчу. Мені так приємно бути разом із найріднішими людьми. Маленькі діти, що хочуть, те й витворяють, нехай навіть і по голові ходять, а я, як глава клану Ступок, тільки усміхаюся… Мені подобається, коли в домі стоїть жива ялинка чи сосна, щоб хвоєю пахло…»

Старий товариш, блискучий біограф митця Мельниченко, згадує: «13 січня… мій телефонний дзвінок після обіду застав його в дорозі: Богдана Сильвестровича везли на «швидкій» із дому до «Феофанії», точніше, вже привезли. Він устиг тоді лише сказати: "Здається, у мене інфаркт був… Зараз я вже виходжу… Кладуть в реанімацію… Потім поговоримо…" Саме так – «виходжу» й «поговоримо». Спокійно, ніби нічого й не сталося… Виявилося, що інфаркт Ступка переніс за 5–7 днів до того, тобто 6–8 січня… Не хотів викликати «швидку», коли йому стало зле, але на цьому наполягла Лариса. І я згадав, як багато років тому на моє запитання, чи часто він звертається до лікарів, Ступка відповів: "Відкладаю візит, скільки можу". Так було й цього разу. Слава Богу, що поруч, як і завжди, була дружина Лариса. Уперше поговорити з Богданом Сильвестровичем вдалося ввечері 15 січня. Його голос був приглушений, але спокійний: "Інфаркт міокарда". – "Знаю. Усе вже йде на поправку". – "Іде на поправку, але причепилося й ніяк не відчепиться…"» 26 січня переводять із реанімації в палату. Провідують франківці. Пропонує гостям почаркуватися. Ті в жахові: «Лариса не простить!..»

27 січня – чергова нагорода. Премія Національної академії кінематографічних мистецтв і наук Росії «Золотий орел» за «Кращу чоловічу роль другого плану» у фільмі Олега Погодіна «Дім». Це вже третій «Орел…». Перший – 2004 року за роль генерала Серова у фільмі «Водій для Віри». Другий –