Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

тяжко було зважитися на такий крок, ще тяжче пристосуватися до чужого світу, зрозуміти його, знайти якісь дотики, сумісність, спільність. Це були довгі мандри...

— Розкажи мені про свої мандри, Ойра-хане.

— Ой, Марічко, то ціла казка. Мені складно оповісти так, щоб ти збагнула.

— Я постараюся, мій друже...

— Хай наступної ночі. Добре, Марічко? Вже прохолодно, місяць лягає спати за обрієм, затихли жаби на луках. І в тебе склеплюються оченята. Хай завтра...

— Хай буде так, Ойра-хане! Тільки я неодмінно, неодмінно хочу послухати твою чаклунську казку...

* * *
Стріла не зна, куди вона летить Крізь шум, і свист, і крики знавіснілі, Настане лиш тоді пізнання мить, Коли вона торкнеться цілі!

А коли ж ми, читачу, забули про свою казку, про ту легенду, що її ткало так багато крилатих душ? Згадаймо, згадаймо, скільки казкових повитух стояло біля духовних лон, щоб народити нову людину у прийдешність! Від прадавніх волхвів-міфотворців, чудотворців — до «божевільного» Ціолковського, котрий проклав космічні стежки до «Променистого Людства», від божественного Платона та його найлюдянішого учителя Сократа — до безстрашного Реріха, від праслов’янського Бояна — до нашого рідного Кобзаря, від мудрої Гіпатії — до мужньої Лесі Українки, від Еврипіда — до Лермонтова! Можна знову й знову перелічувати преславні імена — набирається легіон зоряних посланців, котрі несли і несуть Світло Розуму та Любові. І що ж? Чи посилюється Вогнище Матері Світу? Чи стають благороднішими обличчя людей Землі? Затихають війни? Чи зміцнюється розуміння космічного покликання істоти мислячої?

Гай-гай! Ми бачимо вічне «Падіння Люцифера-Світоносця». Згадаймо, згадаймо, мій друже читачу, це прадавнє попередження...

Першонароджений Архангел. Найвищий. Найясніший. Обдарований дивними скарбами духу, краси, знання. І зненацька — падіння! Чому? Апологетичні легенди твердять: гординя ! Бажання посісти Божий Трон. А за тим — катастрофа. Поразка від армій Михайла, втрата першородності, світоносності, перетворення в Князя Мороку. Що означає зловісний переказ? І чи справді потерпів поразку Повстанець? А що, коли традиції змішані? Уявімо на мить, що бунтівник переміг, що в Центрі Всесвіту сів до Космічного Комп’ютера Узурпатор, що назвався Володарем і Творцем? І сформував армію жерців, апологетів, священнослужителів, які віками курять фіміам та «узаконюють» страшний підступ. Він оволодів всіма, навіть найглибшими, каналами інформації Макро— і Мікрокосмосу. Що далі — можна уявити. Будь-яке прагнення до свободи Розуму й Серця карається. Будь-яке намагання здійснити справедливу дію, відкрити нові шляхи в пізнанні, сформувати суспільство Права терпить поразку. Чи не тому так низько падають люди, хоч і мають буквально казкові вартості у всіх сферах пізнання й чуттєвості? Чи не тому паплюжать світоносних посланців, віддаючи їх у руки неправедних суддів?

Сократ дарує сучасникам своїм плоди мудрості, щирості, краси. Чим завершується стежка дружелюбності? Чашею цикути, цинічним вироком володарів.

Платон обдаровує тирана Діонісія знанням справедливого володарювання, державної мудрості, а той продає його на галери, в рабство.

Учитель Нового Завіту відкриває стежку свободи: «Царство Бога у вашому серці!» А люди розпинають його.

Кампанелла мріє про Державу Сонця, а святі отці тридцять літ гноять його у темниці.

Жанна д’Арк визволяє Францію від чужинського полону, а король, котрий отримав від неї корону, залишає її напризволяще в руках служителів «Князя світу цього». Мільйони героїв віддають свої життя і долю на олтар Нового Світу, мріють про «блакитні міста» Прийдешності, а Сталін та його мільйонолика мафія нещадно дискредитують ідеали Комуни, жадаючи, щоб нові покоління жахалися самого слова «комунізм». Задумаймося про те, як химерно переплелися ниті причинності, як підмінилися поняття Добра і Зла, як лукаво карається всяка світла ініціатива, як знову й знову дається в різних багатоколірних обгортках видимість «оновлення» Планети,

Вічно запалюється Вогонь Світоносця, і вічно він гаситься чорними руками, вітрами злоби. Цей феномен Падіння Люцифера треба розгадати, бо інакше — як йому воскреснути з мороку? А якщо Світоносець не воскресне, то хто ж нестиме Світло ?

МАНДРИ ОЙРА-ХАНА
Я лечу, поспішаю, хочу сягнути обрію, жадаю глянути, що там — за ним? Він віддаляється невпинно, зманливо над чолом своїм запалює за грави заходу багряного або світанку ніжного. І тче, тче з променів надземних світів таємних обриси. Я кричу, благаю: — Зупинися, дай стрінутись з тобою! — Це неможливо! — чую таємну відповідь. — Але пораду можу дати. Здіймись у небо — тоді ти поєднаєшся зі мною...

— Глянь, Марічко, у небо, що ти бачиш там?

— Зірки, Ойра-хане.

— Зірки вгорі, зірки внизу — у водах. Де ж правдиві?

— Хі-хі! Який смішний. Вгорі правдиві...

— Чому вгорі?

— Бо ось я зійду вниз, сколошкаю воду, і зірок внизу вже не буде. Вони не справжні, бо... відбиті, віддзеркалені...

— Ах ти ж моя розумнице! Як добре сказала. Коротко і правдиво. Все справжнє при перевірці ще справжніше, а несправжнє — щезає, пропадає. Так і добро, правда. Коли людина гарна, добра, щира, то вона всюди добра, мудра: у в’язниці, в голоді, в холоді, на краю смерті. А якщо прикидається «доброю», то... поколошкай її, як ти оце воду хотіла поколошкати... і добро з неї злітає, мов павутина.

— А хіба можна прикинутися добрим?

— Ще й як! Скільки підлих людей прикидається добрими, хорошими. Куди моїм ілюзіям до