Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

сарказму. Чудовими спостерігачами? Особливо розумні серед них? Можна подумати, що птахи та мавпи вигравали від того, що їх обдурювали віддаленою схожістю! Ґолдшмідт міг би радше сказати: «Чи можна насправді припустити, що птахи та інші (або якісь їх особливо тупі представники) є настільки поганими спостерігачами?» Тим не менш тут існує справжня дилема. Первинна схожість паличникового предка з паличкою, мабуть, була дуже віддаленою. Птах повинен був мати надзвичайно поганий зір, аби бути нею обдуреним. Однак схожість сучасного паличника з паличкою є напрочуд точною аж до найтонших деталей — несправжніх бруньок та листових прожилок. Птахи, селективне хижацтво яких додало останні штрихи до їхньої еволюції, повинні, хоча б колективно, мати винятково добрий зір. Їх має бути надзвичайно важко обдурити, інакше комахи не стали б такими ідеальними імітаторами, якими вони є, — вони залишилися б порівняно неідеальними імітаторами. Як же розв’язати цю явну суперечність?

Один із варіантів відповіді передбачає, що пташиний зір покращувався впродовж того самого еволюційного часового проміжку, що й камуфляж комах. Висловлюючись дещо легковажно, предкова комаха, що нагадувала лайно лише на 5 %, могла б обдурити лише предкового птаха з 5 % зору. Але це не та відповідь, яку я хочу дати. Насправді я підозрюю, що весь процес еволюції, від віддаленої схожості до майже ідеальної мімікрії, відбувався доволі швидко й багато разів у різних груп комах упродовж усього довгого періоду, коли пташиний зір був уже приблизно таким самим гострим, як сьогодні.

Інший варіант відповіді, запропонований для цієї дилеми, такий. Можливо, кожен вид птахів чи мавп має поганий зір і фіксує лише один обмежений аспект комах. Можливо, один вид хижаків помічає лише колір, другий — лише форму, третій — лише текстуру, і т. д. Тоді комаха, що нагадує паличку, лише в одному обмеженому сенсі обдурюватиме один вид хижаків, при тому, що її поїдатимуть усі інші. У процесі еволюції до репертуару комах додавалося дедалі більше аспектів схожості. Останнє багатогранне вдосконалення мімікрії є результатом сумарного природного відбору, забезпеченого багатьма різними видами хижаків. Жоден хижак не бачить усієї досконалості мімікрії, лише ми.

Це, схоже, натякає, що лише ми є достатньо «розумними», аби побачити мімікрію в усій її красі. Однак я віддаю перевагу іншому поясненню, і не лише через цей людський снобізм. Воно полягає в тому, що, хоч яким би добрим був зір якогось хижака за одних умов, він може бути надзвичайно поганим за інших. По суті, ми можемо легко оцінити весь спектр від надзвичайно поганого зору до чудового, виходячи зі свого власного досвіду. Якщо я дивлюся на паличника з відстані 20 см від мого носа і при яскравому денному світлі, він мене не обдурить. Я помічу довгі ніжки, що чіпляються за стовбур. Я можу вгледіти неприродну симетрію, не притаманну справжній паличці. Але якби я, з тими самими очима та мозком, гуляв лісом при заході сонця, то цілком міг би й не відрізнити жодної комахи тьмяного забарвлення від гілочок, яких навколо повно-повнісінько. Зображення комахи може потрапити на край моєї сітківки, а не на чутливішу центральну ділянку. Комаха може опинитися за 40 метрів від мене, а отже, створити лише крихітне зображення на моїй сітківці. Освітлення може бути таким поганим, що я взагалі ледь бачитиму щось довкола.

По суті, не має значення, наскільки віддаленою, наскільки слабкою є схожість комахи з паличкою, бо за певного рівня сутінків, певної відстані від ока чи певного ступеня розсіяності уваги хижака навіть дуже гостре око буде обдурене віддаленою схожістю. Якщо ви не вважаєте це правдоподібним для якогось конкретного прикладу, який ви уявили, просто приглушіть ненадовго уявне світло або відійдіть трохи далі від уявного об’єкта! Річ у тім, що багато комах були врятовані надзвичайно слабкою схожістю зі стебельцем, листком чи кавалком лайна у випадках, коли вони були далеко від хижака або коли хижак дивився на них при заході сонця, крізь туман чи коли його увагу відвертала готова до спаровування самиця. При цьому багато комах були врятовані, можливо від того самого хижака, завдяки надзвичайно великій схожості зі стебельцем у випадках, коли хижак дивився на них з відносно близької відстані й за доброго освітлення. Важливим моментом щодо інтенсивності світла, відстані комахи від хижака, відстані зображення від центру сітківки та аналогічних змінних є те, що всі вони є безперервними. Вони непомітно варіюють упродовж усього діапазону від повної невидимості до повної видимості. Такі безперервні змінні сприяють безперервній і поступовій еволюції.

Виявляється, що порушена Річардом Ґолдшмідтом проблема — одна з цілої низки, що змусили його впродовж більшої частини професійної кар’єри непохитно вірити в те, що еволюція рухається великими стрибками, а не маленькими кроками, — взагалі не проблема. Крім того, ми також знову випадково продемонстрували самим собі, що 5 % зору кращі за повну його відсутність. Якість мого зору на самому краєчку сітківки є, мабуть, іще гіршою за 5 % якості в її центрі, хоч як її вимірюй. Але й самісіньким краєчком ока я все одно можу виявити присутність великої вантажівки чи автобуса. Оскільки я щодня їжджу на роботу велосипедом, цей факт, цілком імовірно, вже рятував мені життя. Я помічаю різницю в тих випадках, коли в дощ надягаю капелюха. Якість нашого зору темної ночі може бути значно гіршою за 5 % тієї, яка притаманна нам у середині дня. Однак багато наших предків були, мабуть, урятовані, побачивши щось справді важливе (наприклад, шаблезубого тигра чи прірву) серед ночі.

Кожен із нас знає з власного досвіду, наприклад, ходіння темними ночами, що існує непомітно ступінчаста безперервна низка варіантів від повної сліпоти до ідеального зору і що кожен крок уздовж цієї низки надає суттєві переваги. Дивлячись на світ крізь бінокль із поступовою зміною фокусування, можна швидко переконатись у тому, що існує ступінчаста низка якості фокуса, де кожен наступний крок є покращенням порівняно з попереднім. Поступово обертаючи регулятор балансу кольорового телевізора, можна переконатися, що існує ступінчаста низка поступового покращення від чорно-білого до повноколірного зору. Ірисова діафрагма, що відкриває й закриває зіницю, не дає нам осліпнути на яскравому світлі, водночас даючи змогу бачити при тьмяному. Ми всі відчуваємо, як це — не мати ірисової діафрагми, коли нас на мить засліплюють фари зустрічної автівки. Хоч яким би неприємним чи навіть небезпечним було це засліплення, воно ще не означає, що все око перестає працювати! Твердження, що «око або функціонує як єдине ціле, або не функціонує взагалі», виявляється не просто хибним, а й самоочевидно хибним для всіх, хто хоча б на 2 секунди звернеться до свого власного життєвого досвіду.

Повернімося до нашого п’ятого запитання. Якщо зосере­дитися на кожній ланці низки X, що з’єднують людське око з повною його відсутністю, то чи правдоподібно, що кожна з них працювала достатньо добре, аби допомогти виживанню та розмноженню тварин, про яких ідеться? Ми вже усвідомили дурість антиеволюціоністського припущення, що відповідь є очевидно заперечною. Але чи є ця відповідь ствердною? Це менш очевидно, але гадаю, що так. Зрозуміло не лише, що частина ока краща за повну його відсутність. Ми також можемо знайти правдоподібну низку проміжних етапів серед сучасних