Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

Спадавеллі, вірний своїм традиціям, сіяв на бруківку пригорщі монет. Кампанелла скривився, помітивши, як ревні католики штовхаються за кардинальську милостиню.

— А все-таки, вчителю, — сказав він, — справжнє людське щастя не в грошах, а в їх скасуванні.

— Твій попередник Томас Мор дотепно назвав свою вигадану країну Утопією, що в перекладі, як ти знаєш, означає “Нідейя”. Він мовби сам передбачав, що ніде на Землі не здійсняться ні його, ні твої мрії.

— Хто знає, вчителю. За тиранії християнство також здавалося неможливим.

— Не будемо сперечатися, сину мій, ліпше насолоджуймося щастям твого звільнення.

— Хвала богові, найсвятішому папі Урбану VIII й кардиналові Рішельє. І вам, учителю. Без вас я не ступив би й кроку за межами в’язниці.

— Чому ж…

— Хоча б тому, що я відвик ходити під синім небом.

Карета спинилася. Кардинал Спадавеллі і Кампанелла вийшли з неї. Їх зустрів французький посланник пан Ноаль у перуці, в камзолі й панталонах з мереживом, у черевиках на високих підборах.

— О, ваша превелебність, не знаю, як мені дякувати за честь, яку ви виявили мені своїми відвідинами!

— Мета мого візиту, синьйоре, — передати вам із рук у руки неоціненного філософа Томмазо Кампанеллу, котрий пройшов жахливе пекло.

— Прошу в дім, він буде освячений перебуванням у ньому таких людей.

— Гонець кардинала у вас?

— Він тут, монсеньйоре, поїв, не ліг спати, хоч ми йому пропонували, але задрімав просто за столом. Майже ж зовсім хлопчина.

— Познайомте з ним.

Гості увійшли в дім. Друг Ноаля французький письменник Ноде, товстенький, добродушний чоловік, легенько торкнув за плече Сірано. Той ураз підхопився і поклав руку на шпагу. Та, впізнавши кардинала й Кампанеллу, впав навколішки.

— Встань, сину мій, — лагідно сказав кардинал.

— Ні, ваша превелебність, я на колінах перед тим, хто втілює для мене пітьму темниць і Сонця світло.

Кампанелла по-дружньому поклав йому руку на плече.

— Спасибі за ці поетичні слова, юначе. Для мене ви не лише посланець, а й обранець високого і далекого друга, котрого я так помилково корив, монсеньйора Рішельє.

— Ось, отче мій, його записка. Я повинен супроводити вас до нього у Францію.

“Уповноважую гвардійця гасконської роти королівської гвардії мсьє Савіньєна Сірано де Бержерака виявити отцю Фомі Кампанеллі по прибутті його до Франції сприяння і гостинність від імені французького уряду, запевнивши отця Фому, що він дістане належний притулок, повагу і пенсію.

Рішельє”.

Блискуче володіючи французькою мовою, Кампанелла двічі перечитав “закладну записку”. Потім передав її Спадавеллі, котрий теж прочитав той текст з великим задоволенням.

— Бачиш, Томмазо, сам Рішельє жде тебе, призначивши супроводжуючим цього славного гвардійця.

— Не розумію, вчителю, адже я недавно знову провинився, ставши на захист Галілея.

— Так, ти хотів бути більшим католиком, аніж сам папа. Взявся захищати Галілея, котрий висловив єресь про обертання Землі навколо сонця, а він, Галілей, сам відмовився од тої згубної вигадки Коперника.

— За кожним, учителю, треба визнати право висловлювати в науці будь-яку думку і відмовлятися од неї.

— Отже, вручаю вам, юначе, — Спадавеллі звернувся до Сірано, — як побажав того сам Рішельє, турботу про Томмазо Кампанеллу. Я змушений залишити вас.

— Сподіваюсь, усе влаштується, монсеньйоре, — люб’язно запевнив Ноаль. — Мій дім, як дім посланника, недоторканний.

— Мій юний друже, — мовив Кампанелла до Сірано. — Я хотів би привітати вас із довірою, що її виявив вам Рішельє. Його турбота про мою долю мене надзвичайно хвилює.

Сірано де Бержерак не сказав, що записка Рішельє була “закладною”, продиктованою ним, і що право скористатися нею він виборов у бою із сотнею противників.

Він лише шанобливо дивився на Кампанеллу, котрий був для нього живою легендою.

10. БІЙ З ІСПАНЦЯМИ

Статую прикрашає вид, людину -діяння.

Піфагор

Синьйор Беніто Парца, начальник в’язниці, тільки-но карета кардинала з “вічним в’язнем” опинилася за ворітьми, задріботів через вулицю до цегляного будинку з колонами, де розмістився командир іспанського гарнізону у вічному місті Педро Гарсіа, котрого недавно іспанський король змістив із посади губернатора Нової Іспанії за те, що він більше не міг викачувати з колонії золота. Понижений у посаді й уражений цим, генерал ладний був зігнати зло на місцевих жителях, які в його очах були не кращими від заокеанських індіанців, хоч і вважалися католиками. Принаймні до його військ вони не виявляли належної поваги, ображаючи іспанську корону.

Беніто Парца так настирливо домагався побачення з Гарсіа, що вкрай розлютив чергового офіцера, вже знайомого нам капітана Лопеса, якого колишній губернатор взяв із собою, як найвідданішого свого підлеглого; його, щоправда, треба було тримати подалі від Андалузії і Генуї, де герою Нової Іспанії досі ще загрожували колись винесені йому вироки кримінального суду. Та роздратований догідливим італійцем Лопес усе-таки збагнув: йдеться про антиіспанську змову, в якій беруть участь колись кинутий до в’язниці з тієї ж причини в’язень і кардинал Спадавеллі, що звільнив його. Довелося пропустити донощика до генерала.

Опасистий Гарсіа готувався обідати і, почувши, що йому належить на голодний шлунок взятися за справу, невдоволено скривився. Бажаючи якомога швидше відкараскатися од надокучливого італійця, він наказав його ввести.

— Синьйоре генерал! Хай ваше життя буде довгим, як і життя його величності короля Іспанії, найкатоличнішого з усіх королів! — підлесливо почав Парца.

— Далі, далі! — не відповідаючи на привітання, буркнув генерал, погано второпавши зіпсовану іспанську мову італійця.

Капітан Лопес, котрий довго жив у Генуї, де залишив