Читати книгу - "Злочинна цивілізація, Роберт Шеклі"

Почалися галюцинації: він із страхом помітив, як стали хилитися стіни, і несподівано збагнув, що вже повзе до дверей з написом: «Рубка управління — вхід дозволяється лише офіцерам екіпажу».

Здавалося, коридор наповнився сірою мрякою, яка часом яснішала, з чого Баррент зрозумів, що в нього просто все пливе перед очима. Він звівся на рівні й натис на дверну ручку. Двері подалися, й він міцно стис променевих, готуючись до сутички.

Але коли двері прочинилися, його оповила пітьма. Йому здалося, що він бачить здивовані обличчя, чує вигук: «Обережно! В нього зброя!» А тоді морок поглинув Баррента, і він упав через поріг.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Баррент отямився одразу й повністю. Він сів і побачив, що упав усередину рубки управління. Металеві двері були приперті й дихати було легко. Членів екіпажу ніде не було видно, — мабуть, побігли по варту, гадаючи, що він довго лежатиме непритомний.

Баррент зіп’явся на ноги, машинально підібравши свій променевик. Він уважно обдивився зброю і, насупившись, сховав її. Чому його залишили самого в рубці — найважливішому відсіці корабля? Чому його не роззброїли?

Він спробував пригадати обличчя, які бачив перед тим, як повалитися на підлогу. Але перед ним постали якісь розмиті постаті з глухими, потойбічними голосами. Чи були тут узагалі люди?

Що більше він думав, то дужче переконувався, що ці образи були породжені його напівзгаслою свідомістю. В приміщенні нікого не було — тільки він у мозковому центрі корабля.

Баррент наблизився до головного пульта управління, який поділявся на десять секцій. На кожній були ряди якихось приладів, різноманітні важелі, перемикачі, реостати, ручки.

Баррент повільно рухався вздовж панелі, стежачи, як спалахують і розтікаються по стелі й стінах візерунки з вогників. Останній пост був, мабуть, контрольний. На маленькому екрані з написом: «Режим ручний автоматичний» горіло «автоматичний». Такі самі екрани були для навігації, системи зовнішнього стеження, входу і виходу з підпростору, входу і виходу з нормального простору, посадки. Все працювало в автоматичному режимі. Далі він знайшов програмний дісплей, з якого довідався про розклад польоту. До Контрольного Пункту залишалося 29 годин, 4 хвилини і 51 секунда. Зупинка — три години. Від Контрольного Пункту до Землі — 480 годин.

Панель управління спалахувала вогниками й гуділа сама собі, цілком незалежна. Баррент не зміг відігнати думку, що своєю присутністю опоганює цей храм машини.

Він перевірив вентиляцію. Вона теж працювала в автоматичному режимі, постачаючи повітря саме стільки, скільки потребувала одна людина — він.

Та де ж екіпаж? Баррент розумів необхідність автоматизації управління зоряним кораблем. Такий велетенський і складний механізм повинен покладатися сам на себе. Але ж побудували його люди, і люди розробили програми. Чому люди не стежать за показаннями приладів, не змінюють програму в разі потреби? Що, як охорона вимушена затриматися на Омезі? Що, як доведеться проминути Контрольний Пункт і рушити прямо до Землі? Що, як треба буде взагалі змінити пункт призначення? Хто переробить програми, хто віддасть кораблю наказ, чиїй волі коритиметься корабель?

Баррент огледів рубку управління і знайшов ящик з кисневими масками. Одягнувши респіратор, він вийшов у коридор.

Після довгих блукань він виявив двері з написом: «Каюта екіпажу». Всередині було чисто й голо. Рівними рядами стояли ліжка без усякої постелі. У шафах не було ні одягу, ні будь-яких особистих речей. Баррент вийшов і обстежив каюти офіцерів і капітана: жодних слідів людей.

Він повернувся до рубки управління. Тепер стало очевидно, що на кораблі не було екіпажу. Мабуть, уряд на Землі так певен непорушності розкладу і надійності корабля, що вважає екіпаж зайвим. Можливо…

Та Баррентові все це здалося дуже нерозважливим. Щось дивне коїться із Землею, якщо вона випускає в космос кораблі без нагляду з боку людини.

Він вирішив утриматися від подальших висновків, поки дізнається більше фактів. А тепер насамперед слід подумати про те, як вижити. В його кишенях був запас концентрованої їжі, але він не міг пронести достатню кількість води. Чи є вона на кораблі без екіпажу? Треба пам’ятати й про загін охорони там унизу і подумати про те, що він робитиме, коли корабель дістанеться до Контрольного Пункту.

Баррент виявив, що йому не треба споживати власну їжу. В офіцерській їдальні машини видавали різноманітні напої та страви після натискання кнопки. Баррент не знав, натуральна ця їжа чи синтезована, але на смак вона була чудова і, судячи з усього, поживна, тож він і не переймався цим.

Він обстежив горішні рівні корабля. Але заблукавши кілька разів, Баррент вирішив більше без потреби не ризикувати. Життєвим центром корабля була рубка управління, і здебільша він сидів там.

Баррент знайшов ілюмінатор. Розсунувши заслони, він міг милуватися величним видовищем зірок, що жевріли на чорному тлі космосу. Навіть уявити було важко, що цим розсипам зірок немає кінця. Дивлячись в ілюмінатор, Баррент відчував, як його переповнює гордість. Ось його покликання і його спадок.

До Контрольного Пункту залишалось шість годин. На пульті оживали нові покажчики й прилади, перевіряючи й змінюючи сили, що рухали корабель, готуючи його до посадки. За три з половиною години до посадки Баррент зробив цікаве відкриття. Він виявив центральну систему зв’язку, ввімкнувши яку, він міг підслуховувати розмови у приміщенні охорони.

Втім, нічого корисного для себе він не почув. Чи то через обережність, чи то через брак цікавості, охоронці не обговорювали політику. Вони жили на Контрольному Пункті, час від часу несучи службу на кораблі. Дечого Баррент не розумів узагалі, але слухав і далі, ловлячи кожне слово про Землю.

— Ти коли-небудь купався у Флоріді?

— Не люблю солону воду.

— Перед тим, як мене призвали в Охорону, я виграв третю премію на Виставці орхідей в Дейтоні.

— Вийду на пенсію і куплю собі віллу в Антарктиді.

— Скільки тобі залишилося?

— Вісімнадцять років.

— Що ж, хтось повинен робити й це…

— Але чому я? І чому без відпусток на Землю?

— Ти ж дивився