Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

щоб відставляти хворих до безпечних шпиталів, під добру лікарську опіку. Якби тепер ворог пішов облавою на села, то вистріляв би усіх, як кріликів.

Хворі кидалися в страшній гарячці. Особливо тяжко мучилися два стрільці з першої чоти - Хмара, за фахом народній учитель, і молодий хлопець Снігур. Хмара виглядав страшно. Це був справжній кістяк, чорний як головня. Його очі, запалі глибоко в ями, дивилися мертво. Він і Снігур, як і багато інших, часто схоплювалися в гарячці, вискакували на двір, здебільша через вікна, бо в дверях стояли стійки, і майже голі бігли по снігу, поки їх не зловили і не завели знову до хати.

Це був стан справжнього божевілля, з якого, здавалося, немає виходу. Тяжко було повірити, що можна витримати таку високу гарячку, але стрільці якось витримували. Можливо тому, що всі ми були сильно загартовані в холоді, в голоді і в безперервних маршах і всі були дуже-дуже висушені скупим і пісним харчуванням. Смертного випадку між нами ще не було, хоч з селян помирало по двоє-троє кожного дня.

Стрільці почали висловлювати здогади, що епідемію викликали відділи НКВД, щоб нас знищити. Воно й виглядало на правду, бо перед пошестю енкаведисти робили безупинні облави по селах, бушуючи по хатах, перекидаючи ліжка й постіль, а потім раптом припинили ці облави і перестали взагалі появлятися по селах. І саме тоді показався майже рівночасно всюди - тиф.

Майже два тижні ходив я з важким болем голови і гарячкою на стійку, але старався не лягати, щоб не було зі мною того, що з іншими.

В добавок лихові в наших одягах появилися воші, що гризли безупинно й безпощадно. Врятувати міг нас тільки Господь Бог і я з глибокою вірою молився.

Одного дня я вернувся з застави і побачив, що усі стрільці з мого роя лежать на долівці. Вони вже гарячкували і не пізнавали мене, а я сам відчув, що вже довго не втримаюся на ногах. Щоб не впасти на землю між хворих, я вийшов надвір і побачив, що до нашої хати йдуть лікарі Гуцул, Горислав і один санітар. Вони зайшли до хати, а я за ними, цікавий знати, яку гарячку мають мої друзі. В голові мені крутилося так, що ледве бачив їх. Санітар поміряв гарячку стрільцям, а лікар дав кожному по якійсь таблетці. Глянувши на мене, Горислав наказав санітарові змірити гарячку і мені. Я встромив термометр під паху і, не маючи сили встояти, сів на лаві під стіною. За хвилину санітар взяв від мене термометр і подав лікареві. Горислав сказав, що це неможливо, і наказав зміряти гарячку ще раз. За кілька хвилин витягнув термометра сам лікар і заявив жартома, що я вже давно повинен був померти, бо в мене гарячка понад 42 градуси. Мені казали лягати коло хворих на землі, але я не хотів і ліг на лаві, а далі втратив притомність. Прокинувся аж уранці і побачив колишнього ройового Дербушку, який лежав поруч мене на землі. Я хотів підняти руки вгору, але вони були зв'язані. Були зв'язані теж і ноги. Господиня, яка ще трималася на ногах, розказала, що я дуже кидався, кричав, хотів тікати надвір і бив Дербушку за те, що він не хотів тікати зі мною, тому мене зв'язали.

Із села Смерек мене та ще кількох повезли саньми до Ветлини на присілок Осада. По дорозі, як мені потім оповідали, я мав страшну спрагу і як сани переїжджали через місток на річці Витлинці, я, побачивши воду, зсунувся з саней і хотів лізти до води, але впав на дорогу. Візник тільки згодом помітив, що мене немає; він вернувся і підібрав мене з дороги.

В присілку Осада мене призначено до хати, де були молоді господарі. Господиня була дуже добра жінка і щиро піклувалася мною. В сусідніх хатах лежали Урал, родом з Карпатської України, старенький бунчужний Волиняк, що його місце в сотні перейняв Хитролис, сотенний санітар, псевда якого не пам'ятаю, стрілець Квіт, що був голярем та інші. Лікарі Гуцул і Горислав відвідували мене й інших хворих майже кожного дня. Вони приносили мені по таблетці, мабуть, від гарячки. З харчів я діставав тільки чай і сухар, інколи господиня давала мені картоплі або ячмінної каші на молоці. По кожній їді гарячка збільшувалась, і лікар заборонив господині давати мені те, що вони їдять; дозволив їсти тільки те, що приносили стрільці. Воші кинулися такі, що просто догризали нас - найбільше на голові, у волоссі. Попросив я в господині трохи теплої води, щоб вмитися, але не мав сили. Господиня сама помила мене та випрала мій одяг, і тоді мені стало легше. Обмивала вона мене так кілька разів, і я був їй безмежно вдячний, бо сам вмиватися не міг. Я не міг піднести навіть голови, лежав непорушний, байдужий і дивився на світ півмертвими очима. Здавалося мені, що я пливу на якомусь кораблі, в очах мені чомусь маячіли японські візерунки, а то й самі японці.

Мене вже не в'язали, бо я лежав спокійно. Тільки не хотів нізащо віддати рушницю і ґранату, коли станичний хотів мені відібрати їх, щоб я в гарячці не застрілив когось. В терені на щастя, було спокійно і зброї не треба було вживати. Раз тільки в Ступосянах енкаведисти наскочили на сотню Бурлаки, але вона встигла вирватися з села без втрат.

Після кількох тижнів хвороби я зміг встати з ліжка і тримаючися стіни, вийшов надвір. До хати повернутися самому вже не було сил і мене привели, але з того дня ставало мені все краще.

Одного вечора зайшли до мене мої друзі з чоти і розповіли про життя в сотні, в якій із ста вісімдесяти людей залишилося сімдесят. Решта лежала хвора на тиф. Я попереджував друзів, щоб до мене не зближалися, бо наберуться тифу, але вони сказали, що їм уже нічого не буде, бо й так увесь час перебувають між хворими, та їдять і сплять разом з ними. Розказали мені ще, що сотня квартирує у Струбовиськах і що там влаштовано добру лазню і парню для купання і дезинфекції одягу. Для охорони сотні в селі Прислопі стояла застава з однієї чоти і до сіл Криве та Довжиця