Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

Миша розповів Дорохову, що на копальні поїхав Іван Іванович Попов, але й це не справило на Сашка ніякого враження. Пожвавішав він тільки після того, як їх усіх чотирьох викликав начальник карного розшуку Михайло Миронович Чертов. Він мовчки оглянув кожного, і Сашко вирішив, що їм, напевно, дадуть якесь відповідальне завдання. Але начальник пройшовся по кабінету, зупинився біля Боровика, чомусь помацав його біцепси і несподівано сказав:

— Час, хлопці, спортивну роботу піднімати. Організуємо секції на добровільних засадах, а заняття з самбо будемо проводити в наказовому порядку. Я домовився з ректором медичного інституту, він виділить для нас у спортзалі два вечори на шестиденку. Це ж тут поряд. А як у вас із стрільбою? Я перевірив, у тир ви ходите регулярно.

— Ходимо, товаришу начальник, — відповів Нефедов. — Тільки даремно час гаємо. Патронів дають зовсім обмаль: три пробних і п'ять залікових.

— Настріляєтеся ще… Патронів ми виписали, і стрілецька підготовка проводитиметься тричі на шестиденку, з восьмої і до пів на десяту, також в обов'язковому порядку.

Наступного дня Боровик мало не силою потяг Сашка до спортзалу інституту. Бинтуючи руки та шнуруючи боксерські рукавички, Сашко знову відчув, як туга залізним кільцем стисла груди. Зникло бажання тренуватися, не стало постійного партнера… Ще трохи, і він зараз у всіх на очах заплаче. Зусиллям волі узяв себе в руки, попрацював на мішку, на груші, провів з Боровиком дружній бій ударом упівсили, І вже стоячи під душем, поступово зменшуючи гарячу воду, вперше за довгий тиждень Сашко відчув полегшення. Цього дня рано вклався спати й попросив матір уранці його не будити, бо він вирішив у цей вихідний добре відіспатися. Спав він і справді, мов бабак, і, мабуть, не прокинувся б навіть до обіду, коли б мати його не розбудила.

— Вставай. Там до тебе твій начальник прийшов.

— Який начальник?

— Це я, Фомін. Одягайся швидко.

— Що сталося? — вже виходячи, запитав Сашко. Він подумав, що спостигла Женина доля.

— Нікітський утік. Їдьмо.

СЮРПРИЗ

— Ось тут вони сказали: «Сидіть». — Молоденький гостроносий міліціонер кивнув у бік високої худої жінки в білому халаті і в такій самій шапочці.— Ми його сюди принесли, а сестриця його роздягла і одяг отам повісила.

Дорохов і Фомін побачили на вішалці шикарне пальто й шапку Міжнародного.

Міліціонер не міг стримати хвилювання і квапливо говорив, виправдовуючись і мало не плачучи:

— Його, значить, до операційної, а нас не пустили. Ми сидимо, чекаємо, а вони виходять, — знову кивнув на лікарку, — і кажуть: «Нічого страшного, тільки подряпини. Трохи полежить і сам до вас вийде». Посиділи, почекали. Зазирнув мій старший до операційної, а там порожньо, нема нікого. Ми туди, ми сюди, всю лікарню обшукали, а той бісів старий зник. Старший побіг доповідати, а я тут вас дожидаю.

Міліціонер знову безпорадно сів на білу табуретку. А лікарка, видно, хірург, закурила цигарку, не чекаючи запитань, почала пояснювати:

— У нього всі груди й верхня частина живота були в подряпинах. Пошкоджено лише епідерміс — верхній шар шкіри, але крові вийшло, багато.

— Уся камера в крові, і нас забруднив, — знову заговорив міліціонер.

— Подряпини всі обробила, забинтувала. «Навіщо ж ви різалися?» — запитую. «До лікарні захотілося». — «Але ж вас тут все одно не залишать», — кажу. «Гаразд, хоч прогулявся, набридло в одиночці нудитися». — «Одягайтеся», — кажу, а сама вийшла. В операційній висів халат Федора Федоровича — головного хірурга, то цей ваш тип його одягнув і вийшов через інші двері. У вихідний день у нас в лікарні відвідувачів багато, унизу в гардеробі роздягаються самі. Цей ваш злочинець вибрав собі найкращий кожух, шапку й пішов.

— Коли це було? — запитав Фомін, що зосереджено слухав міліціонера й лікарку.

— Сюди ми привезли його після десятої години, — з готовністю відповів міліціонер.

— Хвилин з двадцять або з півгодини я обробляла йому рани, мабуть, близько одинадцятої закінчила.

Фомін глянув на годинник, було пів на другу. Минала третя година, як Нікітський утік. Не було ніякого сенсу кидатися в погоню по гарячих слідах.

«Та й де ті сліди? Старому й півгодини вистачить, щоб зникнути», — подумав Фомін.

Уже в управлінні другий міліціонер, теж переляканий, розповів, що вранці він, заступивши на чергування, почув, що заарештований Нікітський стукає в двері камери. Підійшов і запитав, що йому треба. Старий вимагав, щоб кого-небудь послали до магазину купити йому сиру, вершкового масла та цигарок. Міліціонер пояснив, що у вихідні дні покупок не роблять, і відійшов од дверей. Заарештований почав стукати в двері мискою, вимагаючи прокурора, потім, коли викликали відповідального чергового, старий просто на очах ударив мискою по шибці так, що скло навсібіч бризнуло, схопив великий осколок, стягнув з себе светр, задер спідню сорочку і цим склом почав себе смугувати.

— Дивлюсь у вічко, а старий зовсім здурів — геть заюшений, репетує, матюкається і ріжеться. А я, мов на гріх, з дверима не впораюся. Ключа не того в замок з переляку встромив. Убігли ми до камери, а він вискочив на нари та ще в другу руку уламок скла вхопив, галасує, що всіх нас поріже, сам помре, бо набридло йому таке собаче життя. Ми насилу в нього скло відібрали. Двоє тримають, а я рушником груди замотав, натягли на нього пальто, насунули шапку — і в машину. Дорогою він мало дуба не врізав. Видно, ослаб од втрати крові, а може, із серцем щось. До лікарні його ледве допровадили. Сестриця як глянула під рушник, аж ойкнула, а злодюга той стогне: «Смертонька моя прийшла».

— Прикидався, мерзотник, а ви повірили. Зараз, мабуть, скаче, як жеребець, уже до Байкалу добігає,— розсердився Фомін. — Макухи ви! Треба було лікаря до камери викликати.

— Та як? Він же кров'ю зійшов би. Хотіли якнайшвидше.

Міліціонер помовчав, а потім став благати:

— Товаришу Фомін! Поїдемо на Байкал. Може, схопимо його, негідника. Начальство сказало, коли не спіймають