Читати книгу - "Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон"

із зазначеним ім'ям.

— Зачекаймо, поки впорається дон Лотаріо. Якщо ніхто не признається, зібрання будемо вважати закінченим.

Ветеринар тим часом заклеював конверти й акуратно розкладав їх на буфеті.

Панувала мовчанка. Хто палив. Хто прикипів очима до дона Лотаріо. Придверниця зітхала. Гертрудіс щось бурчала собі під ніс, а кравчиня закам'яніла мов статуя.

Невдовзі всі філіжанки, окрім тих, що з них пили Пліній і дон Лотаріо, були в конвертах. Ветеринар сів на своє місце біля шефа. Нарешті сповідач почав нетерпляче тарабанити пальцями по стільниці й, почуваючись вищим за всякі забавки з відбитками пальців, сказав:

— Якщо ви не заперечуєте, добродію Мануелю, я піду собі. Завжди до ваших послуг. Ласкаво прошу повідомити мене про результати розслідів. Мені це дуже цікаво.

— З великою приємністю, і перепрошую за завданий клопіт. Але я мусив сповнити свій обов'язок.

— Нема мови.

Задерши голову, він поважно вийшов.

— Отже, всі вільні, — підвівся Пліній.

Гості засовали стільцями й один за одним, окрім Гертрудіс, мовчки й похмуро подалися до виходу.

Пліній і дон Лотаріо зайшли до кабінету й сіли у фотелі — один навпроти одного. Обидва мовчали, дещо розгублені.

— Чи не принести вам пива? — спитала Гертрудіс, просунувши голову в двері.

— Хіба ще зосталося? — здивувався Пліній.

— Та я купила ще, як звелів дон Лотаріо.

— То неси мерщій!

— І шинки, звісно? Хоч мені цього й не казали, я надкраяла новий окіст. Адже мої панночки мусять якось віддячити за ваші труди з їхньої ласки.

— Добре зробила, Гертрудіс.

За хвилю вона повернулася з тацею, і з хитрим виразом на обличчі дивилась, як вони наливають собі пиво.

— Ти щось хотіла сказати? — спитав Пліній, поглянувши на неї.

— Та я ніяк не збагну отієї затії з філіжанками й відбитка ми пальців.

— А те, що тут хтось побував і порпався в потайнику, ти збагнула?

— Авжеж. Ясно як божий день.

— Ти, звісно, знала про потайник?

— Авжеж. Я тисячу разів витирала пил з тієї картини.

— Як ти гадаєш, хто тут побував?

— І гадки не маю, слово честі. Навряд чи хтось із сьогоднішніх гостей. Це діло рук злодіїв і запевне якось пов'язано із зникненням бідолашних панночок. А ті, що сьогодні тут були, то ніякі не злодії.

— А знаєш, де вони зберігали ключ од потайника?

— Ні, прошу вибачити. Можливо, в комодовій шухляді разом з іншими ключами. А втім, хтозна.

— Послухай лишень, — урвав її Пліній, замислено потираючи скроню. — Ти витирала вчора портрет дона Норберто?

— Ні… В кабінеті я прибираю лише суботами. Або що?

— Та нічого.

— Чи не думаєте ви, що я…

— Ну годі! Ходи собі…

— То ви не пояснили мені про ті відбитки…

— Поясню, йдеться про дактилоскопічні відбитки, тобто сліди, що залишаються на предметах, до котрих ми дотикаємось.

— Коли пальці заплямовані, хочете ви сказати?

— Та хоч і чисті. Кожна людина має на пучках пальців відмінний візерунок.

— Боже милостивий! Але як можна розгледіти той візерунок, коли він такий манюсінький?

— Поліція має на те відповідні пристрої.

— Отакої! А вуста теж залишають такі сліди?

— Ні. А чому це тебе цікавить?

— Так собі.

— Можеш бути спокійна. Якщо тебе хтось поцілує, немає способу це виявити.

— Таке скажете! Я подумала про свого Боніфасіо. Якби мені, скажімо, забаглося перевірити, чи його не цілувала яка видра.

Пліній і дон Лотаріо розсміялися, аж тут задзеленчав телефон. Пліній підхопився й узяв слухавку. За хвилю, мовивши кілька слів, повернувся. Не сідаючи, він спорожнив склянку з пивом і запалив.

— Хто це був?

— Зараз скажу. Гертрудіс! Ми йдемо.

— Я теж. Тільки приберу склянки. Завтра приходити?

— Я зателефоную, якщо буде треба. Ходімо, доне Лотаріо!

— Ходімо, маестро!

Вже в під'їзді дон Лотаріо нетерпляче спитав:

— Що сталося, Мануелю?

— Кузен Хосе Марія Пелаес чекає на нас у казино «Мадрід».

— З якого це дива?

— Не знаю. Певне, щось пов'язане з нашим сьогоднішнім зібранням.

Вони подалися вулицею Баркільйо в напрямку вулиці Алька-ла. Поминаючи кравецьку майстерню, в котрій вдягалися дженджики з Томельйосо, дон Лотаріо сказав:

— Ти, здається, збирався пошити собі костюм, Мануелю?

— Або що?

— Таж ось майстерня Сіманкаса-молодшого.

— Завтра неодмінно зайду. А що зі старим Сіманкасом?

— Батьком? Думаю, живий-здоровий. І кроїть костюми для своїх приятелів.

— Йому вже, певне, років з дев'яносто?

— То й що? Він беручкий до роботи і найкраще почувається з ножицями в руках. Добрий фах, і завжди буде потрібен, не так як мій.

Простували вулицею Алькала. Був чудовий день золотої мадрідської осені.

— Я б залюбки посидів на терасі, — повідав Пліній, коли вони проходили повз кав'ярню «Доляр».

— Я теж. Надто такого гарного дня. Коли розплутаємо цю справу, треба буде потинятися трохи по кав'ярнях, подивитись на гарненьких жінок, одне слово, поволочитись.

— Жінки мене обходять найменше. Головне для мене-дати перепочинок голові.

При вході в казино вони спитали однорукого швейцара, чи немає тут дона Хосе Марії Пелаеса. Той завів їх до салону, витриманого в стилі двадцятих років. У кутку на незвикле довгій шкіряній канапі сидів кузен — самотній, засмучений, з таким виглядом, наче перед хвилею зірвався з гілляки. Він запропонував їм сісти й що-небудь випити.

— Дякуємо. Ми вже випили кави, — посміхнувся Пліній, сідаючи в фотель.