Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

мені й до­до­му їха­ти, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- О, ні, ви­ба­чай­те! без обіду ми вас не пус­ти­мо. Про­шу зос­та­тись на обід. Хоч обід в нас і прос­тий, але про­шу не по­цу­раться на­шо­го хліба-солі! - про­си­ла Су­са­на Уласівна. - Го­лод­ним ми вас зро­ду не ви­пус­ти­мо з сво­го дво­ру.

Ватя за­чи­ни­ла й защіпну­ла сак­во­яжик і пок­ла­ла ко­ло се­бе на столі.

- А справді вар­то бу­ло б поп­ла­вать чов­ном. Над­ворі го­ди­на й со­няш­но, - обізва­лась Ва­тя.

- Льоню! Во­ло­дю! а йдіть лиш сю­ди! Тут ви потрібні! - гу­ка­ла Су­са­на Уласівна в од­чи­нені двері.

В гос­тин­ну всту­пи­ли два па­ни­чи­ки: один ви­со­ченький, гімна­зист, дру­гий не­ве­лич­кий, семіна­рист. Во­ни поз­до­ров­ка­лись з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем і посіда­ли.

- Ану, па­ничі! Беріть ли­шень вес­ла та й гай­да на в чо­вен! По­ки обід поспіє, поп­ла­вай­те тро­хи чов­ном, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

Паничі вий­шли й пішли шу­кать ве­сел. Ва­тя вста­ла й гук­ну­ла на па­ничів:

- Та візьміть з со­бою ко­ря­чок, щоб ви­чер­пать во­ду з чов­на, а Ус­тя не­хай ви­не­се ки­лим­ка, щоб зас­лать дно чов­на; я по­ма­жу собі че­ре­ви­ки і сук­ню зад­ри­паю.

Леонід Се­ме­но­вич вий­шов з Ва­тею в са­док. Слідком за ни­ми вибігла Ус­тя й нес­ла в ру­ках гар­ненький ма­ленький квітчас­тий ки­ли­мок. Ва­тя йшла по­ва­гом, солідно, ма­ло го­во­ри­ла і вда­ва­ла з се­бе по­важ­ну осо­бу.

Швидко дійшли во­ни до бе­ре­га. Па­ничі ви­чер­пу­ва­ли ко­ряч­ком во­ду. Ле­онід Се­ме­но­вич ско­чив у чо­вен, вхо­пив вес­ло й сів в узирі чов­на, щоб пра­ву­вать вес­лом. Ва­тя сто­яла на бе­резі під ло­за­ми, ко­ло ви­со­ко­го ку­ща оче­ре­ту, гар­но уб­ра­на, з роз­пу­ще­ним бла­кит­ним зон­ти­ком, об­ля­мо­ва­ним навк­ру­ги чер­во­ни­ми то­роч­ка­ми. За нею сто­яла Ус­тя з квітчас­тим ки­лим­ком в ру­ках. Ле­онід Се­ме­но­вич гля­нув з чов­на на ту мальовни­чу гру­пу й осміхнув­ся.

Паничі чер­па­ли во­ду з чов­на. Ва­тя пог­ля­да­ла на їх сер­ди­ти­ми очи­ма, їй ба­жа­лось сісти в чо­вен вдвох з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, а ма­ти вис­ла­ла навіщось двох не­божів.

Ваті за­ма­ну­лось пос­пи­хать з чов­на не­божів і по­за­ки­да­ти їх ку­дись в оче­рет. Ле­онід Се­ме­но­вич примітив той не­лас­ка­вий пог­ляд, примітив на­суп­ле­ний вид, і в йо­го чо­гось ми­ну­ла охо­та пе­ре­во­зиться з Го­робцівки до батька з усім доб­ром о. Ар­темія, не ви­ми­ка­ючи й Ваті. Ус­тя прос­те­ли­ла ки­ли­мок на пе­рек­ла­де­ну се­ред чов­на до­щеч­ку й на дно чов­на. Ва­тя по­ма­леньку увійшла в чо­вен і, підоб­гав­ши тро­хи сук­ню, по­ка­за­ла дрібненькі ніжки в ма­ле­сеньких че­ре­вич­ках та й важ­ко сіла на чо­вен.

Паничі заб­ра­ли вес­ла. Во­лодьо об­пер­ся вес­лом об піску­ва­тий бе­рег і зру­шив чов­на з місця. Чо­вен на трьох вес­лах по­ли­нув, мов се­ле­зень, по тихій воді.

- От нес­подіва­но мені знов до­ве­ло­ся поп­ла­вать на цьому став­ку, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті.

- Тільки на цей раз, ма­буть, вам не так ве­се­ло тут пла­ва­ти, як бу­ло той раз, ко­ли ми тут гур­том пла­ва­ли з цілою ком­панією, - ска­за­ла Ва­тя.

- А то чом так? Мені й те­пер ве­се­ло. Хіба ж я те­пер не в приємній ком­панії? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і гля­нув в очі Ваті.

Ватя вту­пи­ла в йо­го очі свій пильний пог­ляд. Ле­онід Се­ме­но­вич був в літньому біло­му кар­тузі. Той білий колір ду­же прис­та­вав йо­му до ли­ця. І йо­го вид, і очі ста­ли ніби делікатніші й іде­альніші, над­да­ва­ли йо­му делікат­ності й граціозності. Ва­тя зне­хо­тя ми­лу­ва­лась ним, не зво­ди­ла з йо­го очей.

- А тим, що тоді бу­ло більше паннів… бу­ла Ан­то­ся… - ска­за­ла Ва­тя.

- А те­пер і паннів не­ма, і Ан­тосі не­ма, а я все-та­ки гу­ляю тут за­люб­ки, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя на­во­ди­ла йо­го на яке-не­будь на­тя­кан­ня про лю­бов, хотіла ви­пи­тать у йо­го приз­нан­ня, але малі па­ничі за­ва­жа­ли й не­на­че спи­ня­ли її в до­пи­ту­ванні.

«Оці малі па­ничі, ма­буть, і йо­го спи­ня­ють. Ко­ли б ми бу­ли тут уд­вох, мо­же б, я й ви­пи­та­ла в йо­го ду­шу й сер­це», - ду­ма­ла Ва­тя.

Леонід Се­ме­но­вич по­чав роз­мов­лять то з Льонею, то з Во­лодьом, роз­пи­ту­вав про гімназію, про вчи­телів. Ва­тя ще більше роз­сер­ди­лась і по­ча­ла су­питься. Пе­реп­лив­ли ста­вок, по­вер­ну­ли чов­ном до греблі, потім поп­лив­ли вздовж став­ка, і Ва­тя ди­ву­ва­лась, чо­му на цей раз і ста­вок, і зе­ле­ний бе­рег, і чер­во­на покрівля за­бу­ду­ван­ня за греб­лею не по­ди­ха­ють на неї та­кою по­езією, як в той вечір, ко­ли во­на впер­ше гу­ля­ла тут з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Во­на бу­ла б ра­да швид­ше при­ча­лить чо­вен до бе­ре­га й піти гу­лять з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем по сад­ку.

Леонід Се­ме­но­вич за­мовк. Він навіть пе­рес­тав роз­мов­лять з Льонею та Во­лодьом. Про­гу­лян­ня на воді, на чис­то­му повітрі, ро­бо­та вес­лом, нап­ру­га й моціон нес­подіва­но роз­бур­ка­ли йо­го апе­тит. Йо­му ду­же схотіло­ся їсти, і це по­чут­тя го­ло­ду не­на­че зав'яза­ло йо­му язик.

- Вертаймось до­до­му! Вже пізній час, - про­мо­ви­ла Ва­тя, нев­до­во­ле­на про­гу­лян­ням на човні і тим, що Ле­онід Се­ме­но­вич не­на­че зарікся приз­на­тись в сим­патії до неї.

- Мабуть, нас до­ма вже ждуть на обід, - ска­зав Во­ло­дя, кот­ро­му так са­мо вже схотіло­ся їсти.

Човен прис­тав до бе­ре­га. Па­ничі заб­ра­ли вес­ла й пішли хо­вать їх у ло­зи. Ва­тя з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем по­вер­ну­ли стеж­кою в са­док. Апе­тит в па­ни­ча роз­хо­див­ся, як на злість. В йо­го пе­ред очи­ма ма­нячів стіл а уся­ки­ми пот­ра­ва­ми, з га­ря­чи­ми пи­ро­га­ми на за­кус­ку. Він йшов мовч­ки.

- Чого це ви сьогодні такі смутні? - спи­та­ла в йо­го Ва­тя, ско­са пог­ля­да­ючи на йо­го чис­тий профіль.

«Тим, що ду­же їсти хо­чу», - тро­хи не вир­ва­лось в па­ни­ча з уст, але він цього не ска­зав.

- Тим, що ва­кації ми­на­ють, і не­за­ба­ром тре­ба бу­де засісти до ро­бо­ти. От вам доб­ре: в вас довічні ва­кації, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- От і в вас швид­ко бу­дуть хоч не довічні, так завсідні ва­кації, - ска­за­ла Ва­тя, - ви за­то­го скінчи­те курс?

- Цієї осені, так, ма­буть, пе­ред різдвом, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич і за­мовк: йо­му хотілось їсти на смерть. Він гля­нув на яб­лу­ню, ніби об­ли­ту яб­лу­ка­ми. Стиглі яб­лу­ка ще гірше дра­ту­ва­ли йо­го апе­тит.

- Та й дорідні ж у вас яб­лу­ка в сад­ку! - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич, підво­дя­чи очі вго­ру на гілля.

- Може, по­куш­туєте? На­хиліть гілку, а я вам нар­ву яб­лук. Бу­де нам де­серт, як ма­ма не до­га­дається на­го­ту­вать нам йо­го на обід.

Леонід Се­ме­но­вич підняв ру­ки вго­ру, підско­чив, як заєць, вхо­пив гілку яб­луні, наг­нув її. Ва­тя підве­лась навш­пиньки, нар­ва­ла яб­лук і по­ки­да­ла їх на тра­ву. Ле­онід Се­ме­но­вич поз­би­рав їх у хус­точ­ку й поніс до­до­му.

- От і ті оле­анд­ри, що вам так спо­до­ба­лись, як той раз ви бу­ли в нас. Іще й досі цвітуть! - на­тя­ка­ла Ва­тя.

- І справді й досі цвітуть, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич і за­мовк.

«От не­по­га­но бу­ло