Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

аж ревiв, аж стогнав...

Почин, кажуть, великий чоловiк. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастил­и в Пiски. Через пiвроку оддали другу дочку - за старого гусарського полковника.. Осталася на утiху мате­рi сама менша. Так же й утiхи з неї - нiякої. Меншої дочки гене­ра­ль­ша недолюблювала. Не раз бувало, гримає на неї, свариться, i зодягала її бiднiше, нiж старших. Роз­казували, що менша дочка прогнiвила була матiр: у себе в хатi раз переховала горничну Уляну, котра - капосна дi­вчина! - тiльки те й робила, що сердила гене­раль­шу. Скаже грубо, гляне якось дуже вiльно, мов ди­виться в вiчi своїй рiвнi. "Яка сама, така у тебе й гор­ниш­на!" - докоряє, було, розгнiва­в­шись на дочку, гене­раль­ша. А дочка, на лихо собi, гаряча вдалася: нiколи, було, не змовчить. Пiде в них спiрка та змажка... Не раз материне серце щемiло вiд її гiркого слова.

Як на те ж: устряв за меншою дочкою "чумазий ха­хол", - отой самий хороший сотниченко Саєнко. Устряв, та й устряв!

- Слушай, Дуня, чого вiн до нас їздить? Я вже сьогоднi йому й руки не подала, - каже раз мати, вирядивши Саєнка.

- Незвичайно зробили... Саєнко - чоловiк як слiд...

- Хто? Чумазий хахол?

- То що, що хахол? - одказує дочка. - Хiба хахли не лю­ди?

- Мазепи! обливанцi... а не люди!

- Та хто там був: чи його купали, чи обливали, - за­сту­па­ється дочка.

- Гляди справдi: чи ти, бува, не вляпалась у того жуч­ка, що так заступаєшся?

- А хоч би й так... Чим не чоловiк?

- Що це з тобою?! Чи вiн тобi рiвня? Твого батька сама цариця вiтала, приймала. Пiсками жалувала... А вiн - що? Мо­же, його батько в гайдамаках був!.. Харциза! дiгтярi! П-ху-у!

- Яке менi дiло до його батька? - одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через день Саєнко знову в Пiсках.

- I стида й сорома немає, й честi! Я йому спину по­ка­зую, а вiй щодня... Сказано: з хама не буде пана! - каже розгнiв­ана генеральша.

Отже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матерi, що вона хама покохала, а хам її покохав, i обоє ра­зом просять у матерi "благословенiя".

- 3-ким? з ким??. - закричала генеральша, мов хто ши­лом шпигонув її. - 3 дiгтярем?!! Та рука б менi одсохла!

- Ну, як знаєте... Не хочете, - ми й так поберемося... Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка!

Як почула таке генеральша, як заллється сльозами...

- Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рiдна дитина так моє серце вразила?

Щось з мiсяць iшла баталiя. А далi - бачить гене­раль­ша, що дочки не переможеш, - ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, - взяла та й поблагословила.

Весiлля не справляли: генеральша нездужала... Повiз Саєнко свою молоду жiнку до себе в Китайку, - та не по­вiз посагу...

Зосталася генеральша сама собi на хазяйствi. Недавно була сiм'я велика, було так весело, гарно; а те­пер - нiкому нi розважити, нi розiгнати суму. Старша доч­ка десь далеко в Московщинi; середня тягається по всiх усюдах за полком, а менша, хоч i недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її "мазепи", без котрого вона ступня не ступить. Гене­ральша довiку не простила дiгтя­ревi того, як вiн осмi­лився зневажити "честь" її старин­ного роду, - побратись з її дочкою!

Довелося генеральшi на старостi лiт самотою свiтом нудити. А й старiсть же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова - сивим срiблом блищала...

Будинок великий - а нiкого нема! Йдеш на однiм кi­нцi, - на другiм ступнi одгукуються... Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Вiд суму й генеральськi го­лови не заховаються. Сама не знає вельможна - що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погрiти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрi­тися, кому б його посвiтити на прощання своїм погаслим свiтом... Генеральша до лю­дей давно охолола. Люди самi шукають тепла та свiту. Де свiт, там i тепло. А тепла у старiм серцi на макове зерно... Кому ж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й горничнi скрiзь ходили по селу, та зносили в горницi хвостатих мишодавiв. Генеральша ви­брала, яких сама знала. Завелось у палацi цiле кошаче царство: коти, й кiшки i котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двiр бездiтну вдову Мокри­ну.

Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичiсує, стеле їм постiль... То вони за Мокриною слiдом. Iде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не до­глядiла, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула, наче їй пальця одрубали! На другий день котя­тко здохло. Що ж, так те Мокринi й ми­нулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокринi котячої смертi. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цiлий день мазала панськi кухнi зокола, а на шиї в Мокрини, за її щирi послуги - на червонiй стьо­жечцi телiпалося здохле котя­тко!

Та досталось тодi не однiй Мокринi, й не за однi котя­тка. Було всiм добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою од­дай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв 'ддала - нiкому "оброкiв" тепер плати­ти; за сере­д­ньою - уплили тi "оброки", що наскладала давнiше; тiль­ки одна "мазепиха" не поживилася... А все ж таки, що гене­ральша придбала, то й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полата­ти. Пiщани роблять тiльки чотири днi на тиждень. Щоб уже їм i п'ятий ро­бити?! Загадали п'ятий. Пiщани послу­хали.: пiшли на панщину й на п'ятий день... сподiвалися незабаром ще й шостого... Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспiла накинути.

- Через цю Ульку життя менi нема! Що не зробить - все не по-людськи; що не скаже - то збреше!

Так не вряди-годи жалiлася генеральша своїм сусiдам на горничну Уляну, що з малої дiвчинки на панськiм хлi­бi викохалась у справжню дiвку - бiлолицю, чорняву, з пов­ни­ми веселими очима, спiвуху невсипущу.

Подруги в Улянi душi не чули. Любили Уляну в дворi й за двором, старе й мале. Любили в Улянi щиру душу,