Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

години перебування в будинку відпочинку довели, що йому визначено набагато скромніші функції: виконання окремих конкретних доручень без втручання в саму операцію. Отже, він повинен увійти в контакт із агентом абверу Плюшем, але не знав, яким чином Ганна збирається потрапити до Конрада і до відділу Армії Крайової, який прийме скинутого парашутом посланця з Лондона. Клосс мусив чекати на Мацея, без Мацея він не мав ніякої можливості протидіяти операції абверу. А часу зовсім обмаль: день, може, два…

Клосс не належав до людей інертних. Він діяв. Коли Ганна нічого не скаже, він стежитиме за кожним її кроком. Він думав про це, ідучи коридором будинку відпочинку, прибраним і чистим: на стінах красувалися картини, на яких змальовано німецькі перемоги на всіх фронтах. На цю мазанину він уже не міг дивитися… Клосс зупинився перед дверима кімнати панни Бойзель, міркуючи, як цього разу повестися з цією хитрою лисицею.

Вона сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся. Клосс увійшов — вона й очей не підвела.

— Дуже мило, що ти прийшов. — Він чув у її голосі насмішку, і це непокоїло його дедалі більше. — Ти, мабуть, турбувався, як я тут влаштувалася. Але я хотіла б, щоб ти занадто не афішував наше знайомство.

— Мені неприємно, — сказав Клосс, — твоє ставлення до мене. Я розумію, що ти хочеш бачити мене якомога рідше…

Ганна подивилася на нього лагідніше. Отже, він обрав правильну позицію.

— Я мушу бачити тебе стільки, скільки повинна бачити.

— Я хотів би частіше.

— Що це? — майор Ганна Бойзель дивилася на нього без усмішки. — Освідчення?

Клосс мовчав.

— Ну, то гаразд. Поводишся, як дитина, якій не дали на кіно. Казала вже тобі, що ти хороший хлопець, але я взагалі згадую, що я жінка, лише тоді, коли цього вимагає служба.

— Я хотів би, щоб ти робила це й… поза службою.

— А ти, — запитала вона раптом, — неодружений?

— Ні.

— Наречена є?

— Ні.

— Дивно. Я знаю мало офіцерів твого віку, що не мають дівчат на батьківщині.

Клоссові закортіло змінити тему.

— Коли ти підеш туди? — запитав він. Не знав, звичайно, “куди”, але в неї мало бути щось таке, що полегшить їй доступ до Конрада.

— Коли я туди піду? — повторила Ганна Бойзель. І розсміялася. — Звісно, якомога швидше, мій любий. У нас обмаль часу, бо цей третій, на кого працювала Єва Фромм, може з’явитися першої-ліпшої миті.

— Він міг приїхати разом з нами.

— Я на це зважила, — відповіла вона байдуже. — Якщо він приїхав, то знає той самий пароль, що і я, і знає, що справжня Єва Фромм заарештована…

“Отже, ти знаєш якийсь пароль, — подумав Клосс, — і маєш якусь явку. Безперечно, й ця інформація від Плюша”.

— Знайди якомога швидше Плюша, — наказала Ганна.

— Я хотів би захищати тебе, — сказав Клосс. — Ти можеш опинитись у небезпеці.

Вона розсміялася.

— Не треба. Поки що я сама собі дам раду. А тепер дозволь мені одягтись.

Так нічого він і не довідався. Лишалось тільки стежити за Ганною та чекати на Мацея. Клосс ладен був побитися об заклад, що панна Бойзель спробує налагодити контакт із людьми Конрада протягом найближчих годин. Йому пощастило, бо з вікна своєї кімнати він бачив вхід до будинку відпочинку, отже, цей чудовий спостережний пункт не можна залишати й на хвилину. Рух був великий: офіцери в мундирах, офіцери в цивільному, багато калік, безруких і безногих “героїв німецької перемоги”, як тут казали. Клосс побачив примітну постать радника Гебардта, який стовбичив перед виходом, зав’язував нові знайомства і щомиті вибухав громовим сміхом. Це вперше він подумав про Гебардта як професійний розвідник, хоч здавалося малоймовірним, щоб польська чи англійська розвідки вербували таку людину. А втім, хто знає… І знову подумав про Ганну: вона йому не довіряла — в цьому не було сумнівів. Одне цікаво: чи була ця недовіра заронена ще в Берліні, чи сама вона почала щось підозрювати?

Сутеніло. Клосс відійшов трохи в глиб кімнати й закурив цигарку. Може, все-таки панна Бойзель не настільки квапиться, як він собі уявив? І тут побачив її. Вона збігла сходами й швидко попрямувала до паркової брами. Щось у вбранні та зовнішньому вигляді Ганни здалося йому несподіваним. Опинившись внизу і пішовши за нею темною алейкою, що вела до містечка, Клосс уже знав, чому Ганна змінилася в його очах: просто вона мала такий вигляд, як у тисяч польських дівчат. Отже, не було сумніву, що вона йшла “на роботу”, ретельно замаскована. Треба було йти за нею так, щоб вона не помітила, а це робити нелегко, бо тут Клосс мав справу з досвідченим агентом… Він розраховував тільки на те, що Ганна не сподівається й не може сподіватися на чиєсь слідкування.

Вулиці в містечку, звичайно, не освітлювалися. Вузькі та чорні, вони схожі були на коридори з фантастичного фільму. Вулички п’ялися нагору, спадали стрімкими переходами вниз і несподівано закінчувалися на захаращених подвір’ях. Клосс зрозумів, що Ганна заплутує сліди, про всяк випадок тримається обережно, і ще раз подумав, що має справу з дуже хитрим ворогом. Нарешті вона зупинилась, уважно роздивилася довкола. Клосс ледве встиг відскочити в затінок одноповерхового будиночка, коли вона зникла в темряві якогось подвір’я. Він трохи зачекав і підійшов ближче… Якась дерев’яна руїна в глибині вулиці. Ганна постукала, і за мить, коли відчинилися двері, він побачив її в променях світла, що падало зсередини будинку.

— Добривечір, — почув він. — Вона зверталася чистою польською мовою, без акценту. — Я від Юзефа.

Це була, мабуть, перша частина пароля. Більше він не почув нічого, бо двері одразу зачинили й замкнули. За фіранкою він розгледів лише дві тіні: панни Бойзель і похилену, згорблену постать — мабуть, літньої жінки. Клосса опосіла безсила лють. Що з того, що він знає явку? Панна Бойзель вже почала свою гру, проникла до польської підпільної організації, налагодить зв’язок із лондонським посланцем, а він, Клосс, не має жодного шансу завадити цьому. Адже не піде ж він до незнайомих людей і не скаже: “Стережіться, це німецька агентка”. Він викриє себе, не можна ж ризикувати до такої міри, бо ще, поки війна скінчиться, у нього знайдеться чимало роботи.

На вуличці загуркотів віз із величезною бочкою: стара частина Ліска не мала водогону, його функцію виконував водовоз. Клосс чув притишені голоси за стінами, містечко все-таки жило, у темних подвір’ях, у будинках із затемненими вікнами були люди, які з неспокоєм дослухалися до вуличного гомону. Наближався патруль, і все раптом завмерло. Чекати на панну Бойзель не було вже рації. Що міг,