Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кипучі рідини відганяли смертельний холод, що проникав згори, й утворювали на морському дні острови тепла. Такі родючі оази, що в достатку пропонували їжу й енергію, відкрили дослідники земних океанів у двадцятому столітті. Тут вони мали набагато більший масштаб і налічували набагато більше різновидів.
Тендітні, павукасті істоти, що здавалися аналогами рослин, процвітали в «тропічних» зонах найближче до джерела тепла. Між ними повзали химерні слимаки й черви, деякі харчувалися рослинами, а інші отримували їжу просто з насичених мінералами вод навколо. На більших відстанях від підводних джерел тепла, навколо яких грілися всі ці істоти, були вже витриваліші, міцніші організми, чимось схожі на крабів чи павуків.
Армії біологів могли б провести всі свої життя, вивчаючи одну маленьку оазу. На відміну від земних морів палеозою, європіанська безодня не була стабільним середовищем, тож еволюція йшла вперед з дивовижною швидкістю, видаючи незліченні фантастичні форми. І кожна перебувала під дією відкладеного на невизначений термін смертного вироку — рано чи пізно кожен фонтан життя слабнув і затихав, коли сили, що живили його, знаходили собі інші місця виходу. По всьому морському дну Європи траплялися докази цих трагедій — незліченні округлі зони, всипані скелетами і обліпленими мінеральним осадом рештками мертвих створінь, де цілі розділи еволюції видалялися з книги життя. Від деяких з них лишалися на згадку лиш порожні мушлі, схожі на скручені в спіраль сурми, більші за дорослу людину. А ще були молюски різноманітних форм — двостулкові й навіть тристулкові, а також закам’янілі спіральні візерунки багато метрів завширшки — точнісінько як прекрасні амоніти, що так таємниче зникли наприкінці крейдового періоду з земних океанів.
Серед найбільших чудес європіанської безодні були річки розжареної лави, що витікали з кальдер підводних вулканів. Тиск на тих глибинах був такий високий, що вода в контакті з розпеченою до червоного магмою не могла перетворитися в пару, тож дві рідини співіснували в нелегкому перемир’ї.
Там, на іншому світі й з чужинськими акторами, історія Єгипту розігралася задовго до появи людини. Подібно до Ніла, що ніс життя вузенькій смужці пустелі, ця річка оживила європіанську глибину теплом. Уздовж її берегів, у смузі завширшки не більш як кілька кілометрів, розвивався, розквітав і згасав один вид за іншим. І деякі залишили тривкі пам’ятки.
Часто їх було нелегко відрізнити від природних утворень навколо термальних викидів, і хоч вони явно завдячували існуванням не одній лише хімії, будь-кому було б важко вирішити, чи вони продукт інстинкту, а чи розуму. На Землі терміти зводили будівлі, майже такі ж разючі, як і будь-які з тих, що траплялися в єдиному просторому океані, що огортав цей замерзлий світ.
Уздовж вузької родючої смуги серед глибоких пустель могли постати й занепасти цілі культури або й цивілізації, могли маршувати — або плавати — армії під командуванням європіанських Тамерланів та Наполеонів. А решта світу ніколи б про це не дізналася, бо їхні оази були ізольовані одна від одної, як самі планети. Істоти, що ніжилися в теплі від лавових річок і годувалися навколо виходів гарячих джерел, не могли перетнути недружню пустку між самотніми островами. Якби вони колись породили істориків і філософів, кожна культура була б переконана, що вона у Всесвіті сама.
Але навіть простір між оазами не був геть позбавлений життя. Там траплялися стійкіші істоти, що кидали виклик суворості середовища. Деякі з них були європіанськими аналогами риб — обтічні торпеди, рухомі вертикальними хвостами, керовані плавцями вздовж тіла. Їхня подібність до більшості успішних жителів земних океанів неминуча; перед лицем таких самих інженерних проблем еволюція мусить видавати дуже схожі рішення. Про це свідчать дельфін і акула — зовні майже ідентичні, але належать до широко рознесених одна від одної гілок дерева життя.
Однак була й одна дуже очевидна відмінність між рибами європіанських морів і земних океанів — у тутешніх не було зябер, бо з води навколо них неможливо було видобути ані дрібки кисню. Подібно до істот, що живуть навколо геотермальних викидів самої Землі, їхній метаболізм був заснований на сполуках сірки, якої у вулканічному середовищі вдосталь.
І мало хто мав очі. За винятком іскристого сяйва викидів лави й нерегулярних спалахів біолюмінесценції від тих істот, що шукали пару, або тих, що приманювали здобич, то був світ густої темряви.
А крім того — приречений. Не тільки тому, що його джерела енергії були спорадичні й постійно пересувалися, а й тому, що припливні сили поступово їх ослаблювали. Навіть якби в європіанців розвинувся справжній розум, вони жили в пастці між вогнем і кригою.
Від загибелі під час остаточного замерзання маленького супутника їх могло врятувати тільки чудо.
І Люцифер таке чудо сотворив.
Розділ 26. Цяньвілл
Заходячи на посадку над берегом на спокійній швидкості, сто кілометрів на годину, Пул задумався, чи ніщо не може втрутитися в останню мить. Але нічого несприятливого не сталося, навіть коли він повільно пролетів уздовж чорного й непривітного боку Великої стіни.
Європський Моноліт неминуче дістав цю назву, бо, на відміну від своїх молодших братів на Землі й Місяці, лежав горизонтально й мав більш як двадцять кілометрів завдовжки. Хоч об’ємом він був буквально в мільярди разів більший за МАТ-0 і МАТ-1, його пропорції лишалися точнісінько ті самі — загадкове співвідношення 1:4:9, що надихнуло стільки нумерологічних нісенітниць за минулі віки.
А що вертикальна сторона була майже десять кілометрів заввишки, одна правдоподібна теорія полягала в тому, що він служив вітроломом, захищаючи Цяньвілл від ревучих штормів, які періодично лютували в Галілейському морі. Тепер, коли клімат стабілізувався, вони траплялися рідше, але тисячу років тому стали б суворою демотивацією для будь-якої форми життя, що вийшла б з океану.
Хоч Пул був твердо намірився відвідати Моноліт Тихо — і досі надзвичайно таємний — на той час, коли відлітав до Юпітера, він так і не знайшов для цього часу — а його олдувайського близнюка земна сила тяжіння зробила для нього недоступним. Але він так часто бачив їхні зображення, що знав їх набагато ліпше за власні п’ять пальців, як говориться у приказці (і скільки людей, часто думав він, насправді впізнали б свої п’ять пальців?). Окрім неймовірної різниці в розмірі, не було абсолютно жодного способу відрізнити Велику стіну від МАТ-1 і МАТ-0 — або, коли вже про те мова, від Моноліту «Старший брат», з яким зустрілися «Діскавері» й «Леонов» на орбіті Юпітера.
Згідно з певними теоріями, можливо, надто навіженими, щоб бути правдою, існував тільки один первісний Моноліт, а всі решта — незалежно від розмірів — були тільки його проєкціями або зображеннями. Пул пригадав ці ідеї, коли помітив незаплямовану й незабруднену стінку ебенової Великої стіни, що височіла поруч. Безперечно, після стількох століть у такому непривітному середовищі вона мала набути брудних ділянок! Але Моноліт виглядав таким бездоганно чистим, ніби кожен квадратний сантиметр його поверхні натирала ціла армія очисників вікон.
Тоді Пул пригадав, що, хоч кожен, хто приходив дивитися на МАТ-1 і МАТ-0, відчував непереборну потребу торкнутися їхніх на вигляд незайманих боків, нікому не вдалося цього зробити. Пальці, алмазні свердла, лазерні ножі — усі ковзали поверхнею Моноліту, ніби той був укритий непроникною плівкою. Або ніби — і це була інша популярна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк», після закриття браузера.