Читати книгу - "День попелу"

сонцем. Яскраво-синє небо здавалося скрижанілим. Воно мерехтіло кристалічною чистотою, яка різала око.

Під ним найманці та посланці синхронно орудували секаторами. Від холоду краєвид ніби тверднув іще більше, і кожен колір ставав потужнішим, набуваючи насиченості вітражу. Обриси плечей збирачів, листків ніби обростали мідним дротом, а в пасмах волосся й бородах мерехтіли золоті блискітки.

Схилившись над лозою, Івана пітніла у своїх чорних колготках і чернечій рясі. Комірець муляв шию, секатор різав пальці — а тепер їй ще й подумалось про Рашель. Та теж не з’явилася на винограднику. Видала вона Івану чи ні? Може, якраз розповідала все Жакобу і його шайці? Був полудень, жінка почувалася цілковито самотньою.

Тоді й сталося те, чого вона найменше могла очікувати.

На обрії знову з’явилися фургони крюшо. Дахи автівок блищали над лозами, як дзеркала. Івана, з пересохлим ротом, боялася повторення вчорашньої історії: облава, стволи, уніформи. Схоже, Ньєман тепер працював за одним-єдиним методом: щоранку збирав кавалерію й арештовував усе, що рухається.

Івана побачила, як з IVECO, наче тюки брудної білизни, вивалюються жандарми, й одразу помітила вагому деталь: вони були неозброєні. Жодного автомату чи пістолету на поясі. Мабуть, не хотіли ображати посланців... Наступного разу приїдуть із квітами. Але якого хріна вони тут роблять?

Довкола Івани залунали версії. Шелесткі, як листя винограду, перешіптування. Жандарми перевіряли посвідчення особи. Збиралися провести аналізи ДНК кожного сезонного робітника. У каплиці проводили слідчий експеримент... Галімі чутки, та й усе.

Однак накльовувалося щось серйозне, Івана це відчувала. Попри відсутність зброї, крюшо мали рішучий вигляд, який свідчив, що в них була зачіпка. Вони знали, що чи кого шукали.

Флікиня стала навшпиньки. Ньємана не видно. Вона обернулася й побачила посланців у їхній звичній позі: опущені руки, роззявлені роти. Зараз почнуть молитися... Цього разу в їхніх очах промайнув якийсь натяк на гнів, але століття порядку й покори навчили їх тамувати почуття.

Ще одна чутка: жандарми повідчиняли шафки найманців і фотографували все знайдене в них взуття. Це звучало як жарт, але Івана інстинктивно зрозуміла, що це правда. Сліди крові заговорили. Не надто захоплива версія з бійкою, яка погано скінчилася, підтвердилася, і в каплиці знайшли відбиток підошви.

Івана почувалася погано. На втому накладалась нервовість, а присутність крюшо навіювала суперечливі враження. Їй хотілося кинути все й приєднатися до них, узяти свій значок і перейти по той бік виноградинка.

За сотню метрів з-поміж листя, ніби з-за театральної завіси, з’явився Ньєман. Він метушився, горлав, розмахував руками, наче косив ними вітер. Івана нахилилася вперед, намагаючись розчути його слова. No way[18]. Шквал постійно відносив їх в інший бік.

Івана знову подивилася на нього з-під пахви, відчуваючи, як напад ніжності стискає їй горло. Ньєман був на голову вищим за своїх людей і на дві — за кущі винограду. Своїми вчительськими окулярами і стрижкою легіонера він нагадував трохи навіженого військового інструктора...

Івана затремтіла. Її щоками котилися сльози — можливо, втома, холод чи тривога за Марселя... Тепер вона усвідомила, що сезонні робітники роззираються довкола. Когось шукали. Жандарми дізнались ім’я. Навіть посланці виглядали заінтригованими...

Ця лихоманка охопила й Івану. Вона спостерігала за сценою, наче загіпнотизована. Мідяні грона, збирачі в чорно-білому, жандарми в синьому, і нехай переможе найсильніший...

Жінку пронизав спогад. Вона відчувала у жилах цей затамований захват від моря, коли табірний автобус привозив її та інших дітей до пляжу в Приморській Шаранті[19]...

Це було роїння, туманна і водночас наелектризована нетерплячка.

Івана не сумнівалася: за кілька секунд станеться щось надзвичайно важливе...

36

Поль Паріс, сорок два роки, найнятий 2 листопада 2019.

Упізнаний за кросівками Nike Shox R4.

Прямуючи до Маєтку, Ньєман зробив кілька дзвінків і визначив марку кросівки. Обриси підошви не залишали жодного сумніву: це була модель 2000-х років, яка поверталася на орбіту моди у світі взуття (так сказав «менеджер із продажів», із яким говорив флік).

Жандарми позламували шафки найманців. Ньєман міг би витребувати ключі, але волів усе потрощити. Звичне марнославне задоволення фліка: знищувати з благословення Республіки, ні в кого не питаючись.

Єдина поступка в бік анабаптистів: зброю кинули в фургонах. Лише Ньєман залишив свій «ґлок» на поясі. Все ж таки.

Тоді вони дісталися виноградників. Достатньо було заскочити Паріса зненацька й по-тихому його запакувати. Флік роздав вказівки: по одному жандарму на ряд, прочесати й перевірити документи кожного найманця. Без криків, без грубощів. Звичайна рутинна перевірка...

Але все вийшло з-під контролю: якщо Поль Паріс іще не зрозумів, що саме він — ціль цієї операції, отже, він був глухий і сліпий, або ж давно змотав вудки.

Попри те, що думав Ньєман, посланці недбало ставилися до реєстру їхніх загонів. Кожен був вільний піти в будь-який момент або назватися як завгодно під час найму.

Тож не дивно, що Деснос не знайшла в документації регіону жодного Поля Паріса. Усі власники цього імені у Франції були мертві й поховані: один неподалік від Віґану, в департаменті Ґар, інший в Анже, в департаменті Мен і Луара. Принаймні це доводило, що їхній клієнт не дружив із...

Усе сталося так швидко, що ніхто не встиг відреагувати.

В одному з проходів праворуч (Ньєман стояв на стежці обік виноградинка) один робітник підстрибнув, відштовхнув жандарма, який попросив у нього документи, і тепер нісся вздовж лоз, перестрибуючи через розкидані кошики...

Крюшо помчав за ним, але спіткнувся. Коли він звівся на ноги, то врізався в якусь найманку. Тим часом чоловік звернув по косій та опинився на ділянці, де працювали посланці. Марно було сподіватися, що вони затримають підозрюваного або зроблять хоч щось.

Не розмірковуючи, Ньєман кинувся в погоню, одним рухом дістаючи з кобури пістолет. Паріс уже був на середині ділянки, і до наступної йому лишалося всього кількасот метрів. Удалині виднівся підлісок, у якому той міг зникнути.

Флік подумав, чи не вистрелити йому в повітря, але одразу ж уявив наслідки: він знову спаплюжив священні землі Маєтку, порушив правила, поглумився над вірою посланців...

Він чув за спиною жандармів, які збиралися перейняти в нього естафету.

Сам не знаючи чому, Ньєман пригальмував і заволав:

— Не лізьте!

Чоловіки зупинилися. У їхніх очах читалося зачудування: «Цей парижанин геть звихнувся». Ньєман погнав далі, помітивши ліворуч інших крюшо, які бігли йому на допомогу, але їх ніби затримували сезонні робітники, земля, кущі...

Утікач пірнув у наступний виноградник. Ньєман забіг на ділянку слідом за ним, але він відставав. Груди палали. Про горло й говорити нічого. Що ж до ніг,