Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"

Розділ 11

Моя голова на його грудях, несміливо торкаюсь пальцями ключиці. Серце вже заспокоїлося, стукає рівно, майже як у нього.

Він обіймає мене за плечі однією рукою, блукає поглядом по стелі. Я хочу знати його думки. Шкодує, що ми переспали? Я точно зараз впевнена: не шкодую, особливо після всього, що дізналася зовсім нещодавно.

Мене підло обдурила найкраща подруга. Його теж залишили в дурнях. Адже все могло скластися інакше.

Десять років тому наші стосунки закінчилися на найцікавішому моменті. Я вже по вуха закохана, ловила деталі. Ще тоді не знаючи, що я буду роками згадувати абсолютно все, прокручувати в голові кожну дрібницю і проживати її заново.

Тиша не напружує. Але мені важливо поговорити з ним після всього. Що сказати, та й чи потрібно? Судячи з задумливого погляду Потоцького, йому взагалі фіолетово на всі розмови.

А я не люблю вішатися мужикам на їхні міцні шиї. Завжди йду першою, відчувши якусь херню. Так, нехай краще вважають мене стервом, ніж я буду в їхніх очах ганчіркою, якою можна запросто витерти взуття і не тільки його.

– Вже пізно. Я поїду, Даню.

Підвівшись на одній руці, зігнутій у лікті, дивлюся на нього зверху вниз і бачу мімічні зморшки, що зібралися в павутинку навколо його очей. А йому пасує бути таким дорослим. Думаю, дідом він теж буде гарним. Це той сорт мужиків, які з роками лише стають гарніше, як дорогий коньяк.

Він повертає голову, на мене дивиться пильно. І зворотним боком долоні веде по моїй вилиці.

Я знову відчуваю оманливий напад радості. У серці наче феєрверки вибухають. Знав би ти, Потоцький, як мені по кайфу просто дивитись на тебе. Вивчати кожен міліметр твого обличчя, твої трохи пухкі губи – особливо ретельно.

– Залишитись не хочеш? – Запитує він, а я хитаю головою. Та як я залишусь? Мені вранці рано на роботу і взагалі, я начебто в його квартирі опинилась випадково, треба б і честь знати.

Вставши з ліжка, збираю розкиданий на підлозі одяг. Відчуваю його погляд. Обертаюся.

Він реально дивиться на мене, майже не моргає. Його губи тремтять у кривуватій посмішці. Все-таки досяг свого і затягнув мене до себе в ліжко. Що ж… Хай тепер пишається собою, та недовго. Я ж офігенна актриса, навіть вдам, що цей одноразовий секс для мене щось означає.

– Додому відвезти, Насте? – навздогін мені, коли я ховаюся за дверима ванної кімнати.

Виглядаю, говорю, щоб відвіз. І тішуся як дитина, якій свого часу на день народження все ж таки подарували довгоочікуваний велосипед.

У дзеркало на себе дивлюся і не впізнаю.

А в голові рядки з ще однієї пісні. Там співається про довіру, коли вони разом уперше.

Ага, він реально мені довірився. Сьогодні я це відчула особливо гостро. Я весь біль його відчула і зрозуміла, що ми з ним дві самотності, кожен нещасний по-своєму.

Мені його шкода. Навіть не уявляю, як йому жилося всі ці роки. Здається, він і не жив зовсім, а існував фізично – адже так буває, так?

У мене все набагато простіше. Коли кохання душить своєю нерозділеністю я ще більше починаю працювати, працює як Тато Карло. Ось недавно свій рекорд побила, засидівшись за компом у фотостудії ледь не до світанку. Вісімнадцять годин активної роботи вибили з моєї голови всю хрінь і я, вся така щаслива з червоними після безсонної ночі очима, вранці віддала клієнтам фотографії з їхнього випускного балу. Люди зраділи, а я ще більше.

Привівши себе в повний лад, вже одягнена виходжу з ванної. З Данилом перетинаємося ненадовго, він теж поспішає змити сліди нашого випадкового сексу.

Поки Потоцький за зачиненими дверима ванної кімнати, я блукаю по спальні. Що знайти хочу – сама не знаю. Мені просто цікаво подивитися, як він живе. Чи один? Або ж... Ой, навіть якщо "або ж" – мені яка до цього справа?

Але в шафу-купе великого розміру під два метри висоту я все-таки заглядаю. А там на вішалці його сорочки. Чисті. Ідеально випрасовані. Хтось їх прасує, так? Важко уявити Данила з праскою у руці. Цей чоловік заробляє справжні гроші, йому просто ніколи обтяжувати себе побутом.

Я мало не спалилася. Дверцята в шафі зачиняю в останній момент. І я вся така ніби я тут ні до чого, руки зчеплені за спиною, обертаюся до нього обличчям.

– Ідемо? – його темна брова трохи вигнута, погляд допитливий. Здогадався, що я тут трохи погралася в Шерлока Холмса, поки він був у ванній?

Навіть якщо й здогадався, то мені точно пофіг. Я нічого не вкрала, просто заспокоїла свою пусту цікавість, так.

Кивнувши, йду слідом за Данилом.

Сходами на перший поверх спускатися дуже бентежливе. Менше ніж годину тому Потоцький ніс мене цими сходами на руках. Я все запам'ятала до деталей, тепер точно згадуватиму цей момент щоночі перед сном.

Виходимо із квартири. Я чекаю, поки Данило зачинить двері на замок. Розглядаю його спину, обтягнуту футболкою. І вже сумую… просто до нестями.

І як мені тепер із цим жити? Як у в очі його дивитися при кожній зустрічі? Ми ж однозначно ще побачимося – одна компанія все-таки. Тут без варіантів.

Заспокоюю себе думкою, що нічого критичного не сталося. Ну, переспали, подумаєш. Кожен отримав насолоду, значить, без претензій один до одного. Ось тільки чи зможу я дихати рівно у бік Данила, як це робила протягом десяти років? Це вже питання, на яке поки що я не маю відповіді. Час все розставить на свої місця – так завжди каже моя мама, а вона далеко не дурна жінка, їй точно можна вірити.

Надворі свіжо. Липнева ніч майже не спекотна.

Я забираюся в салон "Ровера", який смачно пахне, на пасажирське сидіння поряд з водійським, пристібаюсь ременем безпеки.

Даня включає музику. Запитую в нього: чи можу я приєднатися до його магнітофона через блютуз і увімкнути свою музику. Звісно, ​​мені все можна.

А у плеєрі у мене одна попса, ну майже. Знаю, Даня досі слухає реп, але мене він особливо не вставляє – так… кілька пісень тільки про любов, звичайно ж.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍