Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

15

Бам!

Я нервово щулюся, бачачи, як автомобіль заносить кудись убік. У моїй руці дорогущий телефон, над вухом відчувається гаряче дихання, а спина болить.

Я відчуваю, як грудну клітину немов роз’їдає кислота. Нервово здригаюся, коли моя люба сестра нерівною ходою йде стоянкою до дорогого авто, сідає в нього, намагається проїхати трохи й врізається в стовп. Видно, що знімалося з камери на стоянці. Начебто не монтаж. Начебто. Але це явно моя сестра. Я точно пам’ятаю цю куртку. Так, моя сестра дійсно розбила чужу автівку.

Мляяя. Тільки й хочу протягнути. Ось за що нам усе це?

Чим моя сім’я згрішила свого часу?

— Як бачиш, — жорстко говорить Костя, забираючи в мене телефон. — Ось документи на ремонт.

Від кількості нулів брови лізуть на чоло.

— Я не вірю, — хитаю головою.

Перед очима все розпливається.

— Ну що ти, — хлопець відкидається на диванчик.

Для такого урочистого заходу він перехопив мене в парадному й повів у найближчий ресторан. Точніше, повіз. На подив, навіть сам замовив мені чізкейк і чай.

Навіть дивно таке від людини, яка розводить сестру на дитячі гроші. Але ні до чаю, ні до торта я не торкаюся, тихо офігіваючи від того, що відбувається на смартфоні.

— Я навіть не знаю, що сказати, — відповідаю я. — І взагалі, ти повинен моїй сестрі аліменти.

Костя закочує очі.

— Я не батько її дитини. Зрештою, — він бере і змахує волосину з голови й простягає мені. — Бери, зробиш тест на батьківство. Друге ДНК знаєш, де дістати.

Наші пальці стикаються. Між нами проноситься статична електрика, а я нервово смикаюся. Ми зустрічаємося поглядами. У нього гарні карі очі, обрамлені пухнастими віями.

Ось тільки я вже безповоротно закохалася в зелені очі керівника. А цей недомужик вимагає гроші з матері-одиначки.

Я беру його волосину й обережно кладу в сумочку. Обов’язково перевірю. Якщо вже тут самі дають.

— Загалом, Соне. Твоя сестра винна цю суму. Не знаю як, але повертайте. Я бачив, на якій ти їздиш автівці.

— Ця автівка не має стосунку до мене, — перебиваю його. — Це робоче авто.

Бачу, як у його очах спалахує небезпечний вогник.

— Так тим паче у свого боса попроси грошей. Це авто коштує купу грошей, але ж ти не хочеш, щоб у твоєї сестри були проблеми.

— Подавай до суду, — я тисну плечима. — Будемо виплачувати через суд. Я хочу офіційного рішення.

— Ні, ти, здається, дечого не зрозуміла. Через суд це буде довго, а мені сума потрібна зараз. Де ти там працюєш?

Я густо червонію. Ось же гад малолітній. На бабки нас намагається розвести.

— Я ж можу на конторку твого боса нацькувати одних людей, і твій керівник…

— Мій керівник мене звільнить і оком не кліпнувши, — відповідаю я.

— Ти знаєш, тих, кого возять на таких тачках, навряд чи викинуть просто так, — усміхається він.

— Якщо мене звільнять, ти тим паче не зможеш ні копійки отримати, — я підсуваю йому його висновки. — Тож єдиний твій варіант домогтися від нас грошей — подати в суд.

— А ти дівчина з яйцями, — відгукується він, дивлячись на мене з усмішкою. — Добре, я готовий пробачити борг.

Його рука накриває мою, а палець погладжує шкіру. Я миттю прибираю руку, розуміючи, куди він хилить.

— Ні. Будемо судитися, — відповідаю я.

— Батька зовсім не шкода? — він вигинає брову.

Я нервово розпрямляюся, відчуваючи, як хребтом повзе липкий холодок. Біль дає про себе знати, але я ігнорую його.

— А ось тата не чіпай, — схиляюся над столом.

Боже, так легше. Спина менше болить.

Хоча, що я про спину, якщо тут мою сім’ю намагаються натягнути на чималеньку суму?

— Загалом, красуне, якщо не хочеш, щоб я чіпав твою сім’ю, повертаєш мені цю суму, — він плескає по теці. — Це ми зараз у хорошому ресторані, а наступного разу ми можемо опинитися не в такому пристойному місці. Поки що я пропоную тільки себе. Але в мене є парочка друзів, які не відмовляться скористатися тобою. Кажуть, після пологів можна експериментувати з різними штуками всередині.

Я нервово ковтаю. Ось і Настя, блін, підставила на повну.

 

***

 

— Соне, — Настя радісно обіймає мене й миттю відхиляється, коли бачить мій напружений погляд.

— З Костею твоїм бачилася сьогодні, — похмуро кажу я.

— Так, знову? — сестра притискає руки до грудей.

— Насте, хто такий Костя? Він же не батько дитини? — запитую я.

Сестра знічується, схиляє голову так, що волосся затуляє її очі.

— Ні, — відповідає вона. — А що сталося? Він знову вимагав гроші? Віддай краще мені картку, а я буду як і раніше йому віддавати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍