Читати книгу - "На уламках щастя, Дана Лонг"

– Просто ти зник на два тижні, на дзвінки не відповідав, і я подумала, що ти вже знайшов мені заміну.

Коли я дізнався про те, що моя дружина мені зрадила, мені хотілося тільки одного, усамітнитися де-небудь і побути наодинці зі своїми думками.

Добре, що у мене є сільський будиночок, який дістався мені від матері, а їй свого часу від її матері. Будинок був старий, у поганому стані, і мені довелося попрацювати над ним, як слід. Зробив капітальний ремонт як усередині, так і зовні, завіз нові меблі, сантехніку, облагородив прилеглу до будинку територію. Вийшло непогано. А тепер, коли я хочу побути на самоті, то із задоволенням приїжджаю туди і відпочиваю від міської метушні, в тиші та спокої.

У голові миттєво спливають спогади про Віру. Як я знайшов її на лавці біля свого будинку в жахливому стані. Як приніс додому, таку тендітну, беззахисну, і доглядав за нею, лікував. Як ми зблизилися і так само швидко розлучилися.

– Андрію! Ти чуєш мене? Я взагалі-то ще тут, – голос Ілони відволікає мене від роздумів про Віру.

– Я чую тебе. Якщо це все, навіщо ти прийшла, то не втрачай більше часу. Я прошу тебе піти. І поверни мені ключі від цієї квартири. Я не хочу, щоб ти з'являлася тут, коли тобі заманеться.

– Який же ти все-таки жорстокий. Ти навіть не уявляєш, чого мені коштувало прийти сюди. Наплювавши на гордість, стояти ось так перед тобою і вимолювати прощення, – Ілона розчаровано підхоплює з підлоги свій халат і, розвернувшись, прямує до спальні.

Хвилин за п'ять вона виходить звідти вже повністю вдягнута, кидає на стіл ключі і, окинувши мене похмурим поглядом, залишає квартиру.

Я дивлюся на ключі, які лежать на столі, і мені починає здаватися, що все це було ніби в іншому житті. Мій шлюб з Ілоною, її зрада, наше розлучення. А тепер я хочу свободи. Звільнитися, нарешті, від цих шлюбних кайданів і просто жити собі на втіху, не боячись знову бути обдуреним, використаним.

Насолоджуючись свіжозвареною кавою, вирішую, що мені терміново потрібно відволіктися від усієї цієї метушні та похмурих думок. Давненько я не зависав у «Гібіскусі». Назва безглузда, але сам клуб відмінний. Розкішні танцівниці, якісна випивка, відомі діджеї. Господар клубу мій давній приятель. Раніше часто там зависали з ним.

Так, це зараз саме те, що мені потрібно. Дістаю телефон і, знайшовши в ньому потрібний контакт, натискаю на кнопку виклику.

– Привіт друже, давно тебе не чув. Як життя?

– Привіт Андрій, та потихеньку. А ти сам як? Куди зник?

– Справ багато навалилося, поки все вирішив. Зараз ось думаю зависнути в твоєму клубі.

– Чудовий вибір, друже! Коли на тебе чекати?

– Думаю, о дев'ятій буду.

– Домовилися, тоді до зустрічі.

Я свердлю очима згаслий екран телефону, а в голові крутиться одна й та сама думка.

«Але ж у мене навіть немає її номера».

Гаразд, до біса все. Я сповнений рішучості відірватися сьогодні, як слід.