Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

шурхотіння з мансарди над головою, де менеджер пабу насолоджувався розкішшю регулярного душу й домашньої їжі.

Втомлений, та поки що не готовий залізти у спальник, Страйк продовжив копатися в інтернеті й добув домашню адресу Ґі Соме, відзначивши, що той мешкає неподалік Кентигерн-Гарденз. А потім набрав у рядку адреси «www.arrse.co.uk», мов чоловік, що після робочої зміни автоматично іде в улюблений паб.

На форум армійських пліток Страйк не заходив, відколи Шарлотта кілька місяців тому заскочила його за читанням

цього сайту і повелася так, як інша жінка могла б зреагувати, застукавши свого партнера за переглядом порно. Вибухнув скандал, бо вона вирішила, що він тягнеться до старого життя, адже нове його не задовольняє.

Сайт віддзеркалював армійську ментальність в усій своїй красі, ще й записану мовою, якою Страйк чудово володів. Тут були акроніми, які він знав напам’ять; жарти, яких не зрозуміли б чужі; всі проблеми життя на службі — від скарг батька, чийого сина цькують у школі на Кіпрі, до зловживань з боку прем’єр-міністра, відзначених у доповіді Чилкота. Страйк читав допис по допису, іноді пирхав, потішений, але розумів, що таким чином послаблює свій спротив привидові, який знову почав дихати в потилицю.

То був його рідний світ — світ, де Страйк почувався щасливим. Попри незручності й труднощі армійського життя, попри те, що на службі він втратив півноги, Страйк не жалкував про жоден день, проведений в армії. І все одно, навіть перебуваючи серед цих людей, він не був одним з них. Він був представником військової поліції: спершу «мавпеням», потім «костюмом», але і так, і так людиною, яку простий військовий боїться і зневажає.

Якщо до тебе заговорив спецроз, слід відповідати: «Без коментарів, я вимагаю адвоката». Підійде також звичайне «Дякую, що звернули увагу».

Страйк востаннє хрюкнув зо сміху, а потім різко закрив сайт і вимкнув комп’ютер. Він був такий утомлений, що процес знімання протезу забрав удвічі більше часу, ніж зазвичай.

9

Недільного ранку, дуже погожого, Страйк пішов до Студентської спілки помитися. І знову, розпроставши плечі та скрививши сердиту гримасу, яка дуже пасувала до рис його обличчя, він набув достатньо загрозливого вигляду, щоб його не зупинили на вході. Він повештався біля роздягалень, чекаючи на мить спокою, щоб не митися на очах у студентів, бо така визначна риса, як протез, легко закарбувалася б у когось у пам’яті.

Помившись і поголившись, Страйк на метро доїхав до «Гаммерсміт-Бродвею», насолоджуючись несмілим сонячним промінням, що блимало крізь скляний дах торгівельного центру, через який він піднявся на вулицю. Далекі крамниці на Кінг-стріт повнилися людьми, мов у суботу. Тут був метушливий, бездушний торгівельний центр, але Страйк знав, що за десять хвилин опиниться у сонній, майже сільській місцевості на березі Темзи.

Він ішов під гуркіт машин і згадував недільні дні у Корнволлі свого дитинства, коли зачинялося все, крім церкви та пляжу. За тих часів неділя була особливим днем; насичена відлуннями й шепотами тиша, негучний дзвін порцеляни і запах м’ясної підливки, телевізор, нудніший за порожні торгові вулиці, й ненастанне шурхотіння хвиль на пляжі, де вони з Люсі по щиколотки забігали у воду, не маючи інших занять.

Мама колись сказала йому: «Якщо Джоан права і на мене чекає пекло, там буде вічна неділя у клятому Сент-Мосі».

Ідучи від торгівельного центру в бік Темзи, Страйк набрав свого клієнта.

— Джон Бристоу? Вибачте, що турбую у вихідний, Джоне...

— Корморан? — перепитав Бристоу, одразу сприязнівши.— Все гаразд, все абсолютно гаразд! Як усе пройшло з Вілсоном?

— Дуже добре, дуже корисно, дякую. Я хотів спитати, чи не допоможете ви мені знайти Лулину подружку. Це дівчина, з якою вона познайомилася на лікуванні. Її ім’я починається з літери «р» — щось на взір Рейчел чи Ракель,— і коли Лула померла, вона жила у притулку Святого Ельма. Не пригадуєте?

На мить запала тиша. Коли Бристоу знову заговорив, у його голосі звучало розчарування на межі з роздратуванням.

— Нащо вам вона? Тенсі чітко сказала, що голос, який вона чула з Лулиної квартири, був чоловічий.

— Мене ця дівчина цікавить не як підозрювана, а як свідок. Лула мала з нею зустрітися у крамниці «Вашті» одразу після того, як з’їздила до матері.

— Так, знаю — з розслідування. Я просто... ну, вам видніше, звісно, але я просто не розумію, як вона може знати щось про події тієї ночі. Слухайте, заждіть хвильку, Корморане... я тут у матері, тут ще люди... зараз знайду тихіше місце для розмови...

До Страйка долинули кроки, притишені вибачення, й у слухавці знову почувся голос Бристоу.

— Вибачте, не хотів усього цього казати при медсестрі. Власне, коли ви подзвонили, я був подумав, що то черговий охочий розпитати мене про Дафілда. Мені всі знайомі через нього телефонують.

— А що з ним?

— Видно, що ви не читаєте «Ньюс оф зе ворлд». Там ціла стаття, з фотографіями: вчора Дафілд ні сіло ні впало прийшов до моєї матері. Під будинком зібралися фотографи; з того було багато незручностей, сусіди обурилися. Я був у місті з Елісон, а то я б його нізащо не впустив.

— Чого йому було треба?

— Слушне питання. Тоні, мій дядько, гадає, що гроші — але Тоні в принципі вважає, що всі люди полюють на гроші; добре, що довіреність у мене, тож ловити йому не було чого. Бозна, нащо він прийшов. Добре принаймні, що мама його не впізнала. Їй дають сильне знеболювальне.

— А звідки преса дізналася про його візит?

— Це питання,— озвався Бристоу,— ще краще. Тоні гадає, що він сам їм подзвонив.

— Як ваша мама?

— Погано, зовсім погано. Кажуть, вона може протриматися ще кілька тижнів, а може... все може статися щомиті.

— Дуже прикро це чути,— мовив Страйк. Підвищив голос, проходячи під розв’язкою, по якій гуркотіли машини.— Отже, якщо ви раптом знаєте, як звати ту Лулину подругу...

— Боюся, що й досі не розумію вашої цікавості до неї.

— Лула змусила цю дівчину приїхати до Ноттинг-Гіллу аж з Гаммерсміту, провела з нею п’ятнадцять хвилин і пішла геть. Чому не лишилася? Навіщо їм була така коротка зустріч? Усе незвичне, що сталося незадовго до раптової смерті, може мати значення.

— Розумію,— відповів Бристоу після недовгого вагання.— Але... власне, така поведінка не була для Лули незвичною. Я вже вам казав — вона бувала дещо... дещо егоїстична. В її дусі вирішити, що коротка зустріч подругу