Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

7 (3)

Збентежені танцем, не впевнені в результаті, ми всі стали якось тісніше, ніж досі, збилися в купку. Директорка знов говорила багато приємних слів, а тоді повідомила: можемо пофотографуватись, тоді вільні на кілька годин, аби вбратись у сукні, підправити зачіски та макіяж, і рушаємо до театру, де проходитиме урочисте вручення атестатів і міні-концерт на нашу честь. Після цього планувався ресторан.

Дівчата миттю звідкись дістали мобільні телефони.

– Потім, потім, – замахав руками Свят. – Всі селфі – потім. Розбийтесь на класи, зробимо групове фото. Йдіть на сходи.

Всі захвилювались, закрутились, здавалось, ніхто не міг знайти собі місця. Дівчина з паралельного класу, що чомусь опинилась серед нас, ледь не збила з ніг Аліну Петрівну, але навіть вибачатися не стала. Ще трошки, і це буде геть чужа для неї жінка, нащо витрачати емоції на вибачення.

Доки випускники одинадцятого «А» сварилися між собою та ділили місце в центрі, до нас підбігла Аліна Петрівна.

– Прекрасний, прекрасний танець, – защебетала вона. – Ой, Лізонько, яка гарна підтримка в тебе вийшла! Маринко, вау! Варю…

Вона звернулась майже до всіх дівчат – але не до мене. Щоправда, хлопці теж лишились поза увагою, та й я не відчувала себе ображеною.

– Бачиш, твій танець вона не відзначає, – гмикнула Настя. – Не вийшло і тут відібрати краплю слави у інших, га, Любаво?

– А що, – уїдливо поцікавилась я, – ти вже розмовляєш зі мною? Ти диви. А я думала, що бойкот продовжується.

– Стерво.

– Лише відстоюю свої права.

– Будеш одна, і кого б ти з нас про допомогу не попросила, ніхто не відгукнеться! – мстиво заявила однокласниця.

– Ой, та годі тобі, – не втримався Андрій. – Ну про яку допомогу? Ми розбіжимося і, скоріш за все, бачитимемось раз на рік. Це якщо бачитимемось взагалі! З таким підходом я, наприклад, не ходитиму на жодні зустрічі випускників. А ти влаштовуєш таке, Настю, ніби ми житимемо під одним дахом.

– Ага, от як заспівав, – фиркнула дівчина. – Після того, як через неї ногу зламав.

– Не зламав, а пошкодив зв’язку, і не через Любу, а через тебе, це ж ти намагалась мене на центральну пару штовхнути, хіба ні? Щоб я Любу з ніг збив.

– Козел, – зашипіла Настя.

Аліна Петрівна увесь цей час стояла так близько, що могла чути кожнісіньке слово. І, ясна річ, навіть вухом не повела.

Зрештою, ще один день, і ми остаточно перестанемо бути її проблемою.

…За сваркою час летів неприємно, але швидко. Я й незчулась, як нас гукнули. На шкільних сходах було не те щоб багато місця, але достатньо, аби навіть більший клас помістився, але нам чомусь вперто не вистачало де стати.

Мене виштовхнули на горішню сходинку, і там, напевне, стирчала тільки голова на фото, і ту не дуже добре видно. Аліна Петрівна, що розставляла нас, лишилась задоволеною.

Але не Свят.

– Ні, це нікуди не годиться, – обурився він. – Половини взагалі не видно. Зараз я перебудую композицію…

– Я виставляла їх на фото ще з п’ятого класу! – зазначила Аліна Петрівна. – Мені відомо, хто де краще виходить! І хто фотогенічніший!

– Так? І чому у вас люди з середнім зростом в останньому ряду? – поцікавився Святів помічник.

– Бо вони погано виходять на фото!

– Це попередні фотографи були такі криворукі. Зараз всі вийдуть гарно, – запевнив її Свят, ніби й не помічаючи, що Аліна Петрівна просто вивела вперед улюбленців, а назад запхала тих, хто її дратував.

Мене, наприклад.

– Але так все гарно! – спробувала запротестувати жінка.

– Ні, – заперечив він, – не гарно. Крім того, це фото для них усіх, а не для вас. Станьте в кадр, я довкола вас їх розставлю.

Він змусив задній ряд піднятись на дві сходинки вище, але стати на самий край, щоб бути візуально ближчими; кількох хлопців спустив донизу і запропонував сісти просто на сходи. Дівчата опинилися в центрі, хто вище, хто нижче, збилися до купи.

Я й незчулась, як опинилась поруч з Аліною Петрівною. Вона явно невдоволено обійняла мене за талію, підтягуючи ближче – того вимагав кадр. Вголос більше не протестувала.

Тортури фотографією тривали хвилин п’ять. Після цього ми всі з полегшенням видихнули, і я чи не найпершою кинулась геть, але Свят мене зупинив.

– Чекай! Я хочу разом фотку. Ти не проти?

Я завмерла.

– Разом?

– Ну, так, – він підійшов до мене впритул, ігноруючи важкі погляди однокласників. – Апаратура моя, дівчина теж моя, час – і той мій, в чому проблема?

Проблема була в лютих поглядах класної керівниці та деяких дівчат. Але я всміхнулась Святові і кивнула.

– Давай. Разом так разом. Гарно буде…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍