Читати книгу - "Одержимий злом"

вчинки, які йдуть урозріз із суспільними нормами й правилами, але тоді мусимо приймати й те, що доведеться розплачуватися за свій вибір. Розплати ніяк не уникнути. Багато з тих, хто сидить в «Іла», потрапили туди, бо зробили неправильний вибір. Та чи має людина, по суті, власну волю?

Тюе замовк, дозволивши питанню зависнути в повітрі, ніби хотів почути на нього відповідь від обох поліцейських. А тоді похитав головою і озвучив свою особисту думку.

— Те, що ми, ймовірно, вважаємо незалежним вибором, насправді є неуникним наслідком попередніх вчинків. Точнісінько так само, як можна передбачити, що голодний лев поженеться за здобиччю, реально передбачити й те, що саме обере людина, коли знаєш усю її передісторію.

Вістінґ упізнав сентенцію про голодного лева.

— Ви й Томмі Горнланна відвідуєте? — запитав він.

— О, то ви й з ним балакали? — усміхнувся Тюе.

— Так, ми щойно з тюрми, — кивнув Вістінґ.

— На свободу можна дивитися з різних позицій, — вів далі Тюе. — Свобода дії — це зазвичай можливість чинити, як нам хочеться. Та що ширшу свободу дії ми маємо, то більшою мусить бути взята на себе відповідальність. Тому можна все обернути по-іншому й стверджувати, що абсолютна свобода цілковито безвідповідальна, зневажена. З такої перспективи свободу можна відчути і в тюремному ліжку для буйних. Людина, стягнена пасками, не має жодних можливостей вибору. А отже, не бере на себе ніякої відповідальності. В’язень може хіба що лежати, туго зв’язаний ременями. Він повністю упокорений. Для Томмі Горнланна це — оптимальна свобода.

Вістінґ подумав про те, як Том Керр та Інший стягували свої жертви пасками, але вголос нічого не сказав.

— Ув’язнені, звісно, ніколи не матимуть тієї економічної свободи й свободи дії, що є в мене, — просторікував Тюе. — Але їхнє відчуття свободи буде інакшим і більшим, ніж його будь-коли міг би пізнати я. Це той тип свободи, якої можуть зазнати лише люди, позбавлені волі. З цього кута зору їм можна позаздрити.

Здається, Тюе раптом зрозумів, що його занесло трохи не туди. Він усміхнувся і спробував виправдатися.

— Що більше думаєш про свободу як про філософське поняття, то важче стає її збагнути. Думки далеко можуть завести, бо ж думка вільна, правда? Хоча всі релігії застерігають від гріховних думок. Свою свободу обмежити легко. Ми самі собі створюємо власну в’язницю. Я ж намагаюся відпускати думки на волю. Намагаюся бути вільнодумцем в усіх можливих сенсах. А це часто закінчується незграбним викладом.

— Ви розмовляли з Керром про його злочини? — запитав Стіллер.

— Ні… Але, ясна річ, я знав про них. Стежив за судовим процесом.

Флойд Тюе перевів погляд зі Стіллера на Вістінґа.

— Те, що я був постійним відвідувачем Керра, сталося випадково. Не з мого бажання, щоб ви знали. Таку роль визначає репутація. Ви ж напевно з’ясували, хто я. І, мабуть, знаєте, хто мій батько.

Вістінґ заперечно похитав головою.

— Мій батько сидів у «Іла», — пояснив Тюе. — У дитинстві мені ніколи не дозволяли його провідувати. Те, що я нині провідую в’язнів у тій самій тюрмі, видається трохи дивним. Я це усвідомлюю, але є, як є.

Тюе виструнчився, глянув на червоні цифри на одному з моніторів.

— Я можу сказати лише одне: ми з Керром вели цікаві розмови, та він ніколи й словом не затинався про втечу.

— Коли ви були в нього востаннє?

— Минулого тижня.

— Про що говорили?

— Про спокуту й примирення, зокрема. Нічого такого, що могло б натякнути на його подальший вчинок.

— Він просив коли-небудь про якусь послугу?

— Тільки не Керр! Інші питали, чи міг би я принести бургери або піцу. Лише це й дозволено приносити з їжі в тюрму. Ні про що таке Керр ніколи не просив.

— І винести щось на волю теж не просив?

— Ні.

— Згадував ім’я Тео Дермана?

Тюе заповзято тер бородавки, але з його виразу обличчя не було помітно, що ім’я йому знайоме. Зрештою, похитав головою.

— А хто це?

— Та виринуло під час слідства.

— Ясно… Ні, ніколи не чув.

Вони ще поставили чимало запитань і змусили Тюе пригадати всі власні пересування за останні дні. Здебільшого він сидів удома. Раз до нього приїжджали прибиральники з клінінгової компанії, кілька разів отримував доставку їжі. В усьому іншому хіба комп’ютери могли надати йому алібі.

— Даруйте, що не можу більше нічим вам стати в пригоді, — зрештою промовив Тюе, підводячись. — Сподіваюся, ви його знайдете.

Він провів гостей за поріг. Надворі все ще дощило. Вітрове скло авта запітніло зсередини. Вістінґ увімкнув на повну потужність теплий обдув і, перш ніж сісти за кермо, стягнув з себе куртку.

— І що про все це думаєш? — запитав він, дивлячись на чоловіка на ґанку.

— Як на мене, треба встановити за ним стеження.

Розділ 35

Телефон задзвонив у пристрої «вільні руки». Чоловік на іншому кінці почав розмову дуже багатослівно, відрекомендувався як Тер’є Нурбьо, слідчий Відділу внутрішніх розслідувань поліції.

Вістінґ його знав. Вони вже мали доволі неприємну зустріч кілька років тому, коли Вістінґа звинуватили у наданні неправдивих доказів в одній справі про вбивство. Того разу склалося враження, що Нурбьо визнав його провину апріорі, однак Вістінґ вийшов з ситуації героєм, з високо піднятою головою.

— Ідеться про ухиляння Тома Керра від покарання і про ймовірну службову недбалість, — вів далі слідчий Відділу внутрішніх розслідувань офіційним тоном. — Як я зрозумів зі слів вашої начальниці, ви погодилися на допит.

Вістінґ глянув на Стіллера, але не признався слідчому, що не сам в автомобілі.

— Так, чудово, — відповів він. — Швидше за все, матиму час на розмову наприкінці тижня.

— Ми зараз у Ларвіку, тому хотіли б провести допит сьогодні. Я думав, що начальниця поліції повідомила вас про це.

— Згода, — відповів Вістінґ.

Він міг би повернутися в Ларвік за півтори години, але не мав ніякого бажання квапитися. Були й інші справи, яким він надавав пріоритет.

— Я зараз у Берумі, зайнятий. Але можу прибути на четверту.

Така відмовка давала йому кількагодинний простір для маневру.

— Домовились, — погодився Нурбьо. — Ми зупинилися в готелі «Фарріс Бад».

Вістінґ закінчив розмову й знову глянув на Стіллера.

— Ти щось про них чув?

— Ні, але зрештою звинуватять, певно, таки мене, — відповів Стіллер. — Спершу зберуть усі свідчення, а мене залишать насамкінець. Стандартна поліцейська тактика.

Знову задзвонив телефон. Цього разу телефонував Семмельман.

— Я саме їду на зустріч зі слідчою групою, яка розслідувала вбивство Нанни Томле, — пояснив він. — Гадаю, така зустріч була б корисною для всіх причетних сторін.

— Де і коли?

— Поліційний відділок у Ліллестрьомі. О