Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

ГЛАВА 13 ТАНЬКА

—    Маман, я не поняла, якого біса ти звалила? Вони там сіли пити з тим Романом Павловичем і до таких чортиків напилися, що краще тобі не знати, - з порогу так і наїхала на мамку. Як можна бути доброю скромною самарянкою у сорок років? Да вже давно пора спустити на гальмах усе, що тільки можна. А якщо тут поруч такий мужик і заміж кличе, і в хату зве… Все кидати – і вперед, на барикади. Блін, які барикади, що я мелю, у хороми!

—    Таня, доця моя золота, помовч трошки. У мене  страшенно болить голова з усією цією історією. Ти хоч розумієш, що  могло статися? Дівчинку б завезли світ за очі  в іншу країну, де чужі звичаї,  батько б її не бачив. Я як подумаю,- вона кинулася мене обіймати й цілувати. Як же мені з мамкою пощастило! Може Бог пожаліє її й в особі цього  Сергія Івановича, чи як його там по батькові, дасть можливість нормально  пожити, по курортам повештатися, шмоток накупити й в ресторанах  посидіти.

—    Танюш, що ти думаєш стосовно того, що ми переїдемо до них? –і мовчить. Блін, невже думала, що я проти? Як вона мене погано знає.

—    Ти наважилася? Молоток! Я думала рік з себе незайману корчити будеш, – ух, який класний парфумчик у неї, раніше не пахтилася. Мужик на жінку благотворно впливає. Однозначно!

—    І все ж боюсь, а як ми не вживемося? Вам з Ніною разом доведеться жити. Ви ж з нею начебто ладите?

—    Да ти що, Нінка – свята душа!  Я б з нею до пенсії  жила б, але твій Сергій Батькович хоче її збагрити заміж. За якогось Вадіка, прикинь?  Оце вони якраз і вирішили по п’яні. Типу Нінку вже мужики тирити почали, то  треба її заміж… за Вадіка…

—    Я знаю, Вадік – прекрасний хлопець. Ніна йому дуже подобається… - і мамка все туди ж. Стадний рефлекс, чесне слово. Заразне і не лікується.

—    А те, що він їй не подобається – нічо так? Папа рішив – так і буде?  Ти б теж мене віддала за того, кому я сподобалася?  Як у калмиків, хочеш жена – на тобі жена, буде твоя! Тільки дай калим! – ох як мене бісять ці стародавні тупі традиції, що псують життя.

—    Причому тут калмики? Повір, набагато краще, коли тебе люблять, а не ти. Ти молода, ще цього не розумієш.

—    Мам, набагато краще, коли  джек-пот: обоє по вуха втріскалися й життя не уявляють поодинці, - просвіщаю свою маму, бо у неї або чорне, або біле, а те, що є рожеве, фіолетове, салатове, та кольоровий світ, інакше навіщо його Боженько розмавлював?

—    І що, Ніночка когось так любить? – нє, ну бухгалтерів тупих не може бути апріорі, вони ж рахують добре, і дебет з кредітом у них сходиться… Маман теж починає кумекати, куди я березу хилю.

—    Я тобі більше скажу, Роман Павлович теж від неї фанатіє, тільки  роль папіка некачествєнно грає…. Ой, блін, мене ж Нінка  у тубзіку втопить. Я ж мала мовчати, розляпала,- їй Богу, саме вирвалося.  Ото силікон у груди та губи напихають, а коли вже з’явиться процедура виключно косметична – обрізання язика? Мені срочно нада, а то росте якось непропорційно мізкам. Останні гальмують, а язик у роті не вміщається.

—    Роман Павлович? Ніна? А я думала, що здалося… Серьожа не зрозуміє такого союзу. Це буде  трагедія.  У них різниця в двадцять років!  Вони з різних епох! – як можна мислити так  вузько? Лише мінуси… А де ж плюси?

—    Двадцять чотири.

—    Що?- все, мама в трансі. Її увести в транс – п’ять хвилин.

—    Різниця, кажу, двадцять чотири роки. Щоб точно. Я тобі кажу, хоча не мала б, там така любов, що мама моя дорогая. Нінка тільки про нього й говорить. Його теж на ній дебело клинить. Але я тобі цього не казала. О, ти у екстрасенса на сеансі це почула. Якщо що! – а чо, алібі завжди потрібне. – І взагалі, Пушкіна читала? «Коханню всі віки покірні!»

—    Не переживай, читали. І навіть вивчали, а не видирали з контексту лише те, що потрібно, -і маман на одному подисі взяла й нехіло так шматок роману «Євгеній Онєгін» напам’ять продекламувала, зробивши акцент на згубності любові в старості:

У віці пізньому, без плоду,
На повороті наших літ,
Печальний слід мертвої страсті
Так бурі осені холодної
Луг перетворюють в болото
І голим роблять ліс навкруг…

—    Вчителька з літератури  тобою має пишатися, ма. Але ти  Романа Павловича бачила? Це у нього, по –твоєму «поворот літ і вік пізній без плоду»? Да він дасть фору  будь-якому пацану. І Нінка каже, цілується офігеть не встать!

—    І що, у них стосунки? Близькі? – як могла моя бабуся, корінна селянка великої й неперевершеної Жмеринки, виховати таку інтелігентку-маму – загадка природи  й всього нашого роду! Сказала б прямо – «сплять чи не сплять?», ні – близькі стосунки… Це як сказати: «Ходімо на кухню борщ відкушувати із фамільних порцелянових тарілок срібними ложками».

—    Ні, мам, вони тільки цілувалися. Але ще не вечір, я так думаю, тільки вагаюсь припустити, хто кого першим у ліжко затягне, - на мені природа відпочиває, я по-народному правду-матку, як є. Зате усім зрозуміло і ніяких питань.

—    Ой, то може б краще було, щоб той араб її забрав? – одні крайнощі, не може пристати до золотої середини.

—    Ти хоч Нінчиному батьку цього не ляпни. Нам його гаплик на аурі не потрібен. А у вас з Сергієм Івановичем як усе пройшло? – переводжу на цікавеньке, а то дуже циклиться.

—    Він погодився чекати шлюбної ночі, якщо ти про це. Ми  виховані в інший час, коли  мораль щось та значила, - знову знайома пісенька: «ми – обалдєть, які кльові, а ви – суцільна розпуста і беспредєл», втрачене покоління, бур’ян непотрібний. Знайоме трактування проблеми.

—    Та невже? І щось я не помітила, що  Сергій Іванович питав мого на тебе благословення. У родичів же питають, - стою, дивлюсь на мамку, ледве не ржу, а вона губу нижню прикусила, очі посмутнішали – капець, зараз просто розридається. І щоб вона не почала ревти, я посміхнулася. – Та я дозволяю, чо ти як нерідна?

—    Тань, Сергій Іванович - гарна людина. Серйозний. Він знаєш, як свою дружину любив…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍