Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

– Спасибі, спасибі вам, – схлипувала вона.

– Ну що ви справді, – ніяково посміхнулася я. – Нема за що дякувати. Головне, щоб з Агдою все було гаразд.

Після цього жінка напустила ванну. У будинку еміра дар драконячого хранителя – фламь – вийшов на новий етап розвитку. Тут були зачаровані не камінчики, які потрібно було опускати у воду, а сам матеріал купальні. Тож виливши в гарячу воду невідому суміш з різким запахом, Ейлен сказала доньці залазити у ванну. Поки дівчинка проходила лікувальну процедуру, я вирішила розпитати її маму про їхнє повсякденне життя.

– Я думала, у всіх удома є фламі.

– Ні, міледі. Це рідкісний артефакт. Він створюється тільки самим Повелителем.

– Тобто, у Дарлема немає часу для такої дрібниці, як благополуччя його підданих.

– Що ви, – охнула жінка, приклавши руку до грудей. – Пан Радемір робить усе можливе для нас. Та й інші еміри допомагають, чим можуть. Завдяки їхнім дарам жити набагато простіше. Ось, наприклад, акварди зараз встановлюють по всьому Пентралю, щоб люди могли підійти й набрати стільки води, скільки їм потрібно.

– Так, але в будинках емірів у кожній ванній по одному акварду, а то й по два, – я вказала на посудину з нескінченною кількістю води спершу біля ванни, а потім біля умивальника. На це Ейлен нічого не відповіла, і я поставила інше запитання: – Скільки років Агді?

– Чотири, – усміхнулася жінка, поглядаючи на дівчинку.

– А де ви залишаєте її? Ви ж з ранку до ночі у нас.

– Із чоловіком, а коли він на роботі прошу сусідів пригледіти. Іноді з нею залишається Лінді, вона працює тут покоївкою. Ми один одному так допомагаємо – у неї синові нещодавно виповнилося п'ять. Тож то вона стежить за моєю, то я за її.

– І в будинок Повелителя не тягаєте? – примружившись, запитала я.

– Міледі, – злякано розширилися очі Ейлен.

– Я не збираюся вас сварити, – заспокоїла її. – Я просто кажу, що якщо вам ніде залишити дітей, приводьте їх до мене.

– До вас? – часто заморгала вона.

– Мені здається, це краще, ніж змушувати дітей ховатися на кухні чи ще десь. Я справді дуже люблю дітей. І ще, Ейлен, не називайте мене міледі. Мені якось не по собі.

– Як же так, – майже з обуренням озвалася економка. – Адже ви принцеса і дружина Повелителя.

– Припустимо, принцесою я була в Західних землях. А у дружини Повелителя взагалі немає жодного титулу. Я як своєрідна прикраса для Дармема, – фиркнула я.

«Свавілля, – увірвався в думки голос Као. – Створи партію феміністок і виправ цю несправедливість щодо жіночих титулів».

– Міледі, не кажіть так, – тоном, наче вичитує дитину, сказала Ейлен. – Ви така прекрасна людина. До того ж теж емір, а отже, ваша магія здатна допомагати людям. Упевнена, Повелитель вас дуже цінує.

Аякже. Хто-хто, а Повелитель вже точно дуже мене цінує. Не озвучуючи своїх думок, я вирішила залишити жінку наодинці з донькою. Сама ж пішла у вітальню, де вже уподобала великий диван біля каміна, в якому постійно горів вогонь. Там і просиділа до вечері.

– Слухай, – відгукнулася я, без апетиту колупаючись у тарілці. – А яка все-таки в мене магія? Як я зрозуміла, всі еміри вміють робити якісь класні штуки або там впливати на людей. А який дар мого роду?

– Я ж уже казав, що магія котячого хранителя відрізняється від інших, – серйозно сказав Као. – Ти можеш відчувати, чути й бачити набагато більше, ніж інші люди.

– Так, емпатія. Я пам'ятаю, – без особливого ентузіазму кинула я.

– Те, що ти зробила сьогодні для Ейлен....

– Це була звичайна людяність, – роздратовано перебила його я. – У який момент доброта, безкорисливість та чуйність стали чимось на кшталт магічних здібностей?

– І багато ти таких людей зустрічала у своєму житті?

Це запитання прозвучало не знущально, а радше допитливо, але мене зачепило. Мені й справді траплялися не найкращі люди.

– Все одно, – махнула головою. – Я думала про щось більш....

– Матеріально відчутне? – саркастично кинув Као.

– Дуже смішно, – фиркнула я.

– Що дуже смішно? – почувся голос позаду.

Я обернулася і побачила на порозі їдальні Дарлема. Настільки звикнувши, що він ніколи не приходить на вечерю, я просто не очікувала його тут побачити. Чоловік якраз збирався пройти всередину кімнати, але я стрімко скинула руки і закричала:

– Стій!

Дарлем напружився, готуючись до невідомої небезпеки, а я з удаваним трепетом вимовила:

– Це вперше, як мій любий чоловік з'явився на вечерю. Дозволь мені запам'ятати цю мить.

Він стояв у проході зі щирим здивуванням. Здається, над Повелителем не часто жартують. Не звик бідолаха. Треба віддати йому належне, оговтався він швидко і, тихенько хмикнувши, попрямував до іншого боку довгого столу, де як завжди була засервована друга тарілка.

– Не завадив? – буденним тоном запитав він. Я підняла розгублений погляд і чоловік уточнив: – Я чув твій голос.