Читати книгу - "Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька"

22 глава

Любомир
Коли її забрали, я просто не міг стримуватися. Діра в грудях була на стільки великою, що здавалося нутрощів не залишилося. Я згребав все, бив та трощив меблі. Але нічого не допомогало. Тоді я вистрибнув у вікно і на льоту перетворився на дракона. Летів не зрозуміло куди. Чому життя так грається зі мною? І не зрозумівши як, я прилетів до міста, де ми познайомилися з Машею. Потрібно більше дізнатися, як вона тут зʼявилася. Я підійшов до хатини. Господиня як раз виходила з будинку. Побачивши мене, вона щось виранила з рук і почала засипати питаннями:

-Королю, щось сталося? Щось з Машею? Де вона?

Проігнорувавши її питання, на які просто не було сил та бажань відповідати, я запитав:

-Де твій син?

-Він вдома, проходьте.

Зайшовши до будинку, хазяйка послідувала за мною:

-Залиш нас на одинці.

Жінка вийшла і закрила за собою двері. Хлопець встав із за столу. 
-Королю, чим заслужив Вашого візиту? Щось сталося?

-Розкажи мені все що знаєш про Марію.

-А що я знаю. Що вона прийшла з гір, що жила з бабусею, була відлюдинкою, бабця померла вона і пішла в мандри. Заблукала в лісі, вийшла до нас. Це все.

-Та це і я знаю. -тяжко видихнувши, сказав я.

-Так Ви скажете , що сталося? Щось з Машею? Так?

-Вона виявилася особистим шпигуном короля Навіра. Сьогодні її стратять.

-Ви що, та бути цього не може. Вона врятувала мене, навіть не знаючи. Бачачи вперше і мало не загинула сама. Ви думаєте шпигуни на таке здатні?

-Не знаю! Я вже нічого не розумію. Вона моя пара, а тут таке. Але є докази! І як би мені не хотілося в них не вірити, але це дійсно так.

-І які це докази?

-Спіймали посильного.

-А хто спіймав? Як? Де?

І я розповів все те ж саме, що мені розповіла Данка.

-Вибачте, королю, але чи не здається Вам ця ситуація дивна? Ваша подруга всіх посильних провіряє? А чим він був дивним? Як її люди так швидко знайшли? Багато питань є до цієї історії.

І дійсно, через почуття до Маші, які затьмарили мені мізки, я не вловив, що почута історія якась трохи мутна.

-Але лист же ж то є!

-А він у Вас з собою?

-Так, ось. -і простягнув йому листа. 
-Ану, зачекайте. -хлопець підійшов до шуфляди і дістав звідти листа. Вікрив його.

-Я так і думав. Ось, мілорде, подивіться. Ці два листи писали різні люди. Ось цей, мені Маша  прислала, а ось цей - Ви мені дали. Бачите, у Маші завитки є, а тут нема! Я ж казав, що не могла вона!

Подивившись на папери я переконався, що дійсно, це не Маш почерк. Вискочив із будинку і перекинувшись полетів до замку. Тільки б встигнути, тільки встигнути. Вона мене ніколи не пробачить, але зараз головне, щоб вона була жива. Але хто це зробив? Звісно це знову інтриги Данки. Прилетівши, я кинувся до підвалу, але там пусто. Невже не встиг? Побіг на верх, мені здається я по сходах не біг, я летів. 

-Онуфрія, швидко, до мене! -прокричав я охоронцям.

В іншій частині замка
-І навіщо ти її випустив? Бовдур!

-Не смій зі мною так розмовляти, а то в порох зітру. Вона ні в чому не винна дитина!

-Добре, добре. Не гарячкуй! Це може завадити нашій справі. Потрібно зараз, це зробити. Поки він слабкий. Тримай, це заговорений кінжал, ним ти зможеш вбити його.

-Точно вийде? В мене другого шансу вже не буде.

-Точно, тільки целься в серце.

Ну тримайся Людомире, я тобі помщуся за Фейзу.

Людомир

Чекати не було сил. Де ж він є? Тільки б все було б добре!!!

Я дивився у вікно. Там ходили люди, всі в своїх проблемах. Птахи співали. Аж раптом, дракон щось відчувши, заставив повернутися. І тут мені вʼїдається щось залізне в плече. Я бачу перед собою Онуфрія:

-Ти забрав життя Фейзі, а я заберу твоє!

Сказавши, він розвернувся іти. Я з останніх сил вигукнув:

-Схопіть його. -і впав на підлогу. Світло зникло, настала темінь. Я йду і бачу силует, світлий силует. Який повертається і йде мені на зустріч. А в мене немає страху, від нього віє теплом та добротою. Але обличчя не можу роздивитися, поки він не заговорив:

-Тобі, брате, сюди ще рано. Тобі ще у дочки пробачення випрошувати, а жінки вони такі, спробуй угадай, як до неї підійти?! -і засміявся. Так говорити і сміятися вмів тільки один чоловік, Тамір. Підійшовши ближче, я точно побачив Таміра. Як я сумував за ними. Так мені його не вистачало, його поради.

-Таміре, брате. -я почав його обіймати. -Заради цього вартувало померти.

-Можливо, та ти житимеш, я ж вже сказав.

-Так, але ти прогадав. У мене немає доньки. 
-Проте в мене є. І ти її дуже образив. Я б тобі в морду дав би, як би міг.

-Щось я нічого не розумію.

-Що ти не розумієш. У Мірони було видіння, як Назарій вбиває нашу доньку, тому ми перенесли її в інший світ, через Драконячу сльозу. Там ввесь час вона росла і ми були з нею, поки в Мірони знову не прийшло видіння. В якому королівству було кінець, всі в нищиті. Ми мусили повернутися. А недавно вона повернулася. Вона твоя доля, твоє кохання, твоє життя. Вам разом творити добрі слова, головне знайди стежинку до її серця. 

-Тобто ти хочеш сказати…

-Я хочу сказати, що тобі вже час думати головою! І час повертатися додому. Передай дочці, що я її люблю і пишаюся нею! 

Знову все потемніло і я прокинувся лежачи у себе в ліжку. Це був сон? Але тіло боліло і сил не було. На плечі була повʼязка. Оглянувшись, я нікого не побачив. Тому дивився у стелю і обдумував слова Таміра. В нього була дочка? І він не сказав? І це вона? Не може бути. Чи може?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍