Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 23

     Аліна.

    “Нічого собі!”, - аж тиск напевно підскочив, коли зайшовши в свою соцмережу побачила хто “стукається” мені в друзі. 

      Ромка, Макс і Серьога власною персоною. Як знайшли, то вже мабуть питання другорядне! Власне як і те для чого шукали! 

      Майже увесь бойзбенд у зборі. Лише не вистачає ватажка цих Міньйонів. 

      Шкода, що цікавість ніхто не відміняв. Її не можна сховати в якусь красиву коробочку і зачинити до кращих часів. Ця цікавість шкрябатиме доки ти це не зробиш…

      Озирнулася на всі боки. 

      На роботі тиша. Одна єдина відвідувачка з насолодою доїдає своє тістичко.

      Тож…

     Покрутивши телефон ще трішки в руці все ж таки наважилася й сама знайшла сторінку Арта. Тим паче зробити це було зовсім не складно, погулявши по сторінкам його посіпак. 

      Знаєте, наче одним оком зазирнула в його життя. Зовсім невідоме мені життя. 

     Ось він на дошці для серфінгу підкорює хвилі. Засмаглий в самих шортах. Його тіло, мокре від води, виблискує на сонці. 

      На наступному знімку він розслаблений та усміхнений на дивані в гарному будинку. Ще на одному фото позує у лижному спорядженні, на обличчі окуляри, в руках лижі. 

      Стало навіть трішки незрозуміло, як можна було лишити таке яскраве та цікаве життя сповнене пригод й усамітнитися тут.

       Рука сама потяглася до статусу. В стосунках. Але ж поряд жінки, вірніше постійної дівчини точно не помітила. Хіба що та яка зветься Катьою. Та щось підказує, що то зовсім не той варіант. 

       А тепер ще більш цікаво.

- Алінко, - звернулася до мене Марічка, відволікаючи від роздумів, - щойно шеф телефонував, сказав що завтра нас обох залучають до заходу. 

- Що за захід? - Запитала я розгублено, паралельно натискаючи кнопку “прийняти запит” котрий надіслала трійка друзяк Арта.

- Поняття не маю! Чи відкриття чи презентація! - Пересмикнула плечима дівчина.

- Добре! - Кивнула.

     Якщо чесно навіть якось байдуже що за захід. Директор наче адекватний, отже нічого переживати. 

    Ще трішки поспілкувалися з Марічкою, ні про що і про все одночасно, як і більшість дівчат. Домовилася, що вона підмінить мене три дні на наступні п'ятницю, суботу та неділю, щоб змогла з’їздити додому на ювілей мами. 

     Потім відмовилася в месенджері від запрошення в кіно від Сергія і від вечірньої кави з Романом. Настирливі…

    Треба пояснити, що стосунки з жодним з них мене мало цікавлять, хоч би яку ціль ця трійка не переслідувала. 

      Решта дня пройшла в спокої і тиші. Навіть вдалося прослизнути додому, без участі сусіда.

      І ось ми такі вдвох з Марічкою в білих фартушках, прямо одна чемність і професіоналізм, підїздим до красивої виставочної зали де на першому поверсі мав проходити фуршет, який наша кав’ярня зголосилася обслуговувати. Наш баріста допоміг розвантажити підноси з тістечками та ємності з щойно звареною кавою та льодом. 

    Ще ні душі. Лише ми вдвох старанно та обережно розливаємо каву, додаючи лід. Потім шампанське по красивих келихах, поряд з стиглою полуницею. Гарно виклали різноманітні тістечка. Краса!

    Аж у самої слинка починає виділятися від такої кількості смаколиків. 

    А ось і перші гості. 

    Вишикувалися з Марічкою біля найближчого кутка. 

- Нічого собі! - Видихнула вона. - Знайоме обличчя. Здається бачила його декілька разів в нашому кафе. Чи не твій залицяльник?

- Сама в шоці! - Прошепотіла у відповідь, не відводячи погляду від Арта.

   Він виглядає просто шикарно. У дорогому костюмі і білосніжній ідеально випрасуваній сорочці. Борода більше нагадувала триденну неголеність, але ідеальної форми. Хвіст з волосся нікуди не дівся, але теж дуже охайно зачесаний й закручений на потилиці. 

    Це точно він? Навіть засумнівалася настільки класно зараз він виглядає.

    Якоїсь миті зловила на собі його погляд. 

    Важко було вгадати, які думки та емоції ним оволоділи. Тримається осторонь. Воно й не дивно, адже я звичайна офіціянтка, а тут і зараз обговорюють якийсь бізнес-проект, навіть декількох іноземних представників нарахувала. 

    І ось, погляди всіх присутніх, та  будемо відвертими, мого красунчика-сусіда теж, спрямувалися на дівчину, яка пафосно увійшла до приміщення. Червона сукня до самої підлоги з оголеною спиною. Елегантна зачіска, довгі вії  і яскраві, як мак губи. 

    Здається…

   Точно! Це ж Катруся! Як я могла одразу не пізнати! Хоча воно і не дивно, з такою кількістю косметики. 

    Манірною та впевненою ходою вона направилася в бік Арта й стала біля нього, щось сказала на вухо, оголивши білосніжні зуби, розтягнула губи в спокусливій, на її думку, посмішці. 

- Вона зараз його з’їсть! - прошепотіла моя колега.

- Та пережує своїми білосніжними вінірами. - Погодилася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍