Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

всі її зусилля, їй так і не вдалося зробити стільки цінних аркушиків – вона не розбурхала достатньо сенсацій і пліток. Залишивши її протести без уваги, Катаріна викинула більшість візитних карток художників і торговців. Вона навіть знайшла кілька, власники яких точно не були на балу – безпомилкова ознака того, що її акції безповоротно потрапили в соціальний фонд Нідерландів. Потім ретельно відсіяла ті, що були надіслані політиками і, нарешті, придворними дамами. Зрештою, у Катаріни залишилося чотири цікавих імена: Генріх Оранський, де Граеф, Гортензій і Карл Віттельсбах, чи його фактична мати, Єлизавета Стюарт. Двоє з листів містили запрошення: Граф, як і обіцяв, запрошував на спуск корабля на воду, а Єлизавета Стюарт – на званий обід. Генріх Оранський також доклав прохання про контакт, але без конкретних заяв. На жаль, серед візитних карток вона не побачила жодної від стадхаудера або його дружини, що було настільки ж розчаровуючим, наскільки і зрозумілим.

– Щось мені підказує, Катрін, що цей стадхаудер тобою взагалі не особливо цікавиться.

– Та невже? – з насмішкою запитала дівчина, але не встигла додати нотки зловтіхи, бо ввійшли слуги з ванною.

Катаріна роздяглася до пояса і дозволила собі помити закривавлене волосся, не звертаючи уваги на зойки і перелякані обличчя слуг. Одним вухом вона слухала балаканину Бланшфлер, коли раптом почула:

– До речі, твій домініканець прокинувся сьогодні вранці і, здається, навіть щось говорив.

Дівчина мало не захлинулася водою, яку щойно вилили їй на голову з глечика. Зітхнула з полегшенням. Як завжди у Флер – найважливіше в самому кінці.

Закінчивши туалет і заплівши волосся, вона накинула першу-ліпшу сіру сукню і разом зі своєю подругою попрямувала до кабінетів кафедри медицини. На жаль, до палати, де лежав іспанець, їх не пустили – вони охоронялися оранські гвардійці, які категорично відрізали їм шлях алебардами. Катаріна тільки лаялася. Вона очікувала реакції від влади Республіки, але не такої швидкої. Мабуть, студенти, які спостерігали за нічними подіями, як і належить студентам, не змогли втримати язика за зубами. До того ж, ніхто, здається, не потурбувався повідомити їм, що вся ця справа має триматися в таємниці.

Катаріна відіслала Бланшфлер геть і повернулася до своєї майстерні, безуспішно намагаючись знайти собі якесь заняття. Вона попросила одного з бакалаврів дати їй знати, як тільки зникнуть охоронці, але до полудня нічого не змінилося. З нічого робити вона зайнялася найнуднішою справою, пов'язаною з етеромантією: випробовувала нескінченні комбінації різних реагентів зі словами з довгого списку арамейських слів, щоб відкрити нові ефекти. Зазвичай, керуючись інтуїцією, вона дуже швидко знаходила щось цікаве. Але не цього разу; дівчина не могла зосередитися, і результатом цього було лише зростаюче розчарування. Зрештою, вона просто сіла біля вікна і, роздратована і поглинута невеселими думками, почала дивитися на вулицю.

Їй дуже хотілося поговорити з домініканцем. Тепер, в університеті, коли він лежав поранений, вони опинилися в зовсім іншій ситуації, ніж раніше в Німеччині, коли вони зустрічалися за дуже дивних і зазвичай небезпечних обставин. Вперше вона мала значну перевагу над кимось із Ордену і не збиралася її втрачати. Їй потрібна була інформація про її потенційних супротивників, а монах міг її надати.

Катаріна навіть не усвідомлювала, як півроку спокійного і ретельного навчання, підкріпленого нечуваним талантом, змінили її мислення. З дівчини, яка невиразно уявляла собі далекосяжність своїх думок, а ще менш чітко – суть того, чого вона хотіла від життя, вона поволі перетворювалася на жінку-стратега, яка планує на декілька, а то й на десяток кроків уперед. Наче цього було недостатньо, набуте в дитинстві в охопленій війною країні переконання, що світ складається з ворогуючих супротивників, природним чином спрямовувало її до мислення в термінах опозицій: "я" проти "ворога", "вона" проти "інших", "переможець" проти "того, хто програв". Це, в свою чергу, могло або принести їй велику користь, або сильно зашкодити. Очевидно, це не допомогло їй у науковій роботі, але вона аж ніяк не збиралася ставати лейденським алхіміком, на що, ймовірно, сподівався "Імператор".

Саме під час розмови з Карлом Віттельсбахом, а точніше пізніше, коли Катаріна про це замислилася, вона нарешті зрозуміла, що їй слід робити і до чого прагнути. У певному сенсі вона мала багато спільного з цим меланхолійним юнаком – вони обоє були дітьми воєнного часу, обоє осиротіли і були позбавлені всієї своєї спадщини, окрім титулів. Обоє також хотіли в першу чергу повернути собі цей спадок. Однак Катаріна, поміркувавши, зовсім не мала наміру обмежуватися лише поверненням. Чим довше вона про це думала, тим більше приходила до висновку, що у неї є чимало козирів у руках.

Її роздуми перервав слуга, який сповістив про відвідувача. Катаріна здивувалася, адже тут до неї приходили тільки професори, і їх ніхто не сповіщав, вони просто безцеремонно входили, поки вона не посварила одного з них за це, щоб вони хоча б почали стукати. Увійшовши до вітальні, вона побачила незнайому жінку, високу, струнку, в сіро-чорній сукні без жодних прикрас, якщо не рахувати скромних сережок. У неї було трикутне обличчя і гострі очі, що спалахували веселою блакиттю, в якій, однак, блищали сталеві рефлекси. Всупереч моді і, як дехто сказав би, пристойності, темно-русяве волосся вона носила розпущеним.

– Ти, мабуть, Катаріна? – заговорила та глибоким альтовим голосом.

– Так, чим я можу вам допомогти?

– Йоанна фон Найбор. – Жінка м'яко кивнула. – Я, гм, скажімо так, уповноважена представниця стадхаудерату та Генеральних штатів.

– Уповноважена? І що це означає? – Катаріна підняла брови.

– Гадаю, ми обоє знаємо, що це означає. Сідаймо, – нахабно наказала та, сідаючи на стілець біля стіни.

Господиня, не бачачи іншого виходу, а також під впливом цікавості, слухняно сіла поруч. Гостя, в свою чергу, поправила рукава своєї сукні, струсила з одного неіснуючу порошинку і відразу перейшла до справи:

– Що вас пов'язує з людиною, яка зараз лежить, помираючи, на медичній кафедрі?

– Це що, допит? – вигукнула Катаріна.

– Так, так, це допит. – Жінка роздратовано зітхнула. – Ви і справді не знаєте, хто я така, чи не так?

– Ні, не знаю.

– У такому разі я обійдуся без евфемізмів. Я шпигунка. Служу в оранській розвідці.

– Це має мене вразити?

– Має, так. Стадхаудер і його тимчасова примха гарантують вам безпеку, засоби для життя і досліджень, дах над головою. Однак це може дуже швидко змінитися. Милість пана дуже змінна,