Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я не зовсім зрозумів. Мені здалося, що слова Пуаро навряд чи були компліментом. Проте він швидко звільнив мене від такого враження.
— Я неправильно висловився, — швидко сказав він. — У вас є бачення розуму злочинця, а мені цього бракує. Ви показуєте мені, у що злочинець хоче, щоб я вірив. Це чудовий дар.
— Бачення, — замислено мовив я. — Так, мабуть, у мене є бачення.
Я подивився на друга через стіл. Він палив свою крихітну цигарку і дуже сердечно дивився на мене.
— Ce cher[39] Гастінґсе, — пробурмотів він. — Ви мені справді дуже подобаєтеся.
Мені було приємно, але ніяково, і я поспішив змінити тему.
— Ну, — діловим тоном сказав я. — Поговорімо про справу.
— Eh bien. — Пуаро відкинув голову назад, його очі звузилися.
Він повільно видихнув дим.
— Je me pose des questions[40], — промовив детектив.
— Так? — нетерпляче сказав я.
— Ви, безсумнівно, теж?
— Звісно, — відповів я. І теж відкинувшись назад і примруживши очі, я запитав: — Хто вбив лорда Еджвера?
Пуаро одразу ж випростався і енергійно похитав головою.
— Ні, ні. Зовсім ні. Хіба це запитання? Ви схожі на людину, яка читає детектив і ні сіло ні впало по черзі починає підозрювати кожного персонажа. Згоден, одного разу я й сам змушений був це зробити. Але то був дуже винятковий випадок. Якось я вам про нього розповім. Це був предмет моєї гордості. Але про що ми говорили?
— Про запитання, які ви ставите самі собі, — сухо відповів я. Мені так і хотілося сказати, що моя реальна користь для нього — це бути його компаньйоном, перед яким він може хвалитися, але я стримався. Якщо Пуаро хоче повчати, то нехай.
— Що ж, — сказав я. — Послухаємо їх.
Це було все, чого прагнуло самолюбство цього чоловічка. Той знову відкинувся назад і продовжив у своїй манері.
— Перше запитання ми вже обговорили. Чому лорд Еджвер змінив свою думку щодо розлучення? На цю тему мені напрошуються кілька ідей. Одну з них ви вже знаєте. Друге запитання, яке я ставлю собі: Що сталося з тим листом? У чиїх інтересах було, щоб лорд Еджвер та його дружина і надалі були пов’язані? Третє: Що означав вираз його обличчя, який ви побачили, виходячи вчора з бібліотеки? Гастінґсе, у вас є відповідь на це запитання?
Я похитав головою.
— Я не розумію.
— Ви впевнені, що вам це не привиділося? Іноді, Гастінґсе, у вас багата уява, un peu vif[41].
— Ні, ні. — Я енергійно захитав головою. — Я цілком упевнений, що не помиляюся.
— Bien. Тоді треба це з’ясувати. Моє четверте запитання стосується пенсне. Ані Джейн Вілкінсон, ані Карлотта Адамс не носять окулярів. То що ж робили окуляри в сумочці Карлотти Адамс? І моє п’яте запитання. Чому хтось телефонував, щоб дізнатися, чи Джейн Вілкінсон у Чизіку, і хто це був?
Це, мій друже, ті питання, які мене мучать. Якби я міг відповісти на них, то почувався б набагато щасливішим. Якби мені вдалося хоча б сформулювати теорію, яка могла б хоч якось їх пояснити, моє amour propre так би не страждало.
— Є кілька інших запитань, — додав я.
— Яких?
— Хто втягнув у цей розіграш Карлотту Адамс? Де вона була того вечора до і після десятої години? Хто такий той «Д.», який дав їй золоту скриньку?
— Ці запитання очевидні, — сказав Пуаро. — Їм бракує тонкощів. Це просто те, чого ми не знаємо. Просто факти. Ми можемо дізнатися відповідь будь-якої хвилини. Мої ж запитання, mon ami, психологічні. Маленькі сірі клітинки мозку…
— Пуаро, — відчайдушно видобув я. Я відчував, що будь-якою ціною повинен його зупинити. Я не міг більше цього слухати. — Ви говорили про ще один візит сьогодні?
Детектив подивився на свій годинник.
— Це правда, — сказав він. — Я зателефоную і з’ясую, чи зараз зручно.
Він пішов і через кілька хвилин повернувся.
— Ну, — мовив Пуаро, — усе добре.
— Куди ми вирушаємо? — запитав я.
— У будинок сера Монтеґ’ю Корнера в Чизіку. Я хотів би дізнатися трохи більше про той телефонний дзвінок.
Розділ п’ятнадцятий
Сер Монтеґ’ю Корнер
Було близько десятої, коли ми під’їхали до будинку біля річки в Чизіку, який належав серові Монтеґ’ю Корнеру. Це був великий маєток, що стояв у глибині присадибної території. Нас впустили у гарно оздоблену залу. Праворуч, крізь відчинені двері виднілася їдальня з довгим полірованим столом, освітленим свічками.
— Будь ласка, прошу сюди.
Дворецький провів нас нагору широкими сходами в довгу кімнату на другому поверсі з видом на річку.
— Мсьє Еркюль Пуаро, — оголосив він.
Це була дуже пропорційна кімната, а затінені абажурами тьмяні лампи надавали їй старомодності. В одному кутку кімнати біля відчиненого вікна стояв стіл для бриджу, і навколо нього сиділо четверо людей. Коли ми увійшли в кімнату, один із них підвівся і підійшов до нас.
— Мсьє Пуаро, дуже приємно з вами познайомитися.
Я з цікавістю подивився на сера Монтеґ’ю Корнера. У нього були чіткі єврейські риси обличчя, дуже маленькі розумні чорні очі й акуратна перука. Треба сказати, що він був коротуном — щонайбільше п’ять футів вісім дюймів. А ще цей чоловічок був надзвичайно манірний.
— Дозвольте мені відрекомендувати вам містера та місіс Відберн.
— Ми вже зустрічалися раніше, — жваво сказала місіс Відберн.
— І містера Росса.
Росс був юнаком років двадцяти двох із приємним обличчям і білявим волоссям.
— Я перервав вашу гру. Безмежно перепрошую, — промовив Пуаро.
— Нічого. Ми ще не почали. Ми тільки зібралися роздавати карти. Кави, мсьє Пуаро?
Той відмовився, але пристав на пропозицію випити старого бренді. Напій подали у величезних келихах.
Поки ми його попивали, сер Монтеґ’ю щось там розказував.
Він говорив про японські гравюри, китайські лаковані мініатюри, перські килими, французьких імпресіоністів, сучасну музику та теорію Айнштайна.
Потім господар сів і благовійно нам усміхнувся. Він відверто насолоджувався
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті», після закриття браузера.
