Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

class="p">VII. Як Толпі потрапив до будинку сумнівної репутації

Руда ніч, свіжа по мжичці, вже розпогоджувалася над містом. Ян Азриель Геспер і Толпі, наче духи, скрадалися краєчком Великих Сходів, а кострубаті явори простягали над ними своє чорне гілля. Листя на них майже опало і тепер лежало на сходах, мокре та слизьке. Толпі двічі падав. Темна фігура старого рабина із роздратуванням затрималася кількома сходинками вище. Пильовик, сірий, як осінній вечір, надавав Гесперу прямокутного кшталту.

Він упав на них без жодного попередження: фуркотіння крил, крра-ха, кіготь розідрав Толпі щоку, хлопець крикнув, бо палило як вогнем; гуркіт пострілу, раз і другий, кулі просвистіли в Толпі біля вуха. Коли хлопець заспокоївся, то біля своїх ніг побачив чорне пташисько. Голова того була розвалена, мізки розтікалися по кам’яних плитах. Пазуристі лапи ще шарпалися.

— Винюхали нас, — просичав Геспер. — Швидко.

Вони промчали невеликим майданчиком угорі сходів і припустили бігцем вулицею навпроти. Вуличка закінчувалася широкою вигнутою брамою, що вела на ринок. Рабин потягнув Толпі в темряву якоїсь сходової кліті.

— Бачиш вулицю отам прямо? — прошепотів. — Це Золота. Там Тифон тримає свою кав’ярню із кабаре. Друга кам’яниця праворуч. Ми б могли побігти, це недалеко, але якщо гайворони зваляться нам на голови просто неба, то розірвуть тебе на шмаття.

— Мене? — простогнав Толпі.

— Тебе. Мене ще одинадцять днів захищає угода. А ти загруз у цій справі надто глибоко, аби вони тобі попустили.

Хлопець затремтів, хоча довге пальто, яке дала йому Марія Размус, було важке і тепле.

— Толпі? Гей, Толпі!

Ян Азриель блискавично розвернувся і вистрелив у бік рогатої козлячої голови, що саме визирнула з-за рогу будинку: аж тиньк бризнув навсібіч, коли куля зі свистом зрикошетила.

— Ай-ай-ай, на допомогу, вбивають! Вбива-а-ають!!!

— Куссемек! — вилаявся старий рабин, вибіг з брами й одразу повернувся, тримаючи за хвіст Сірничка, що шамотався з усіх сил.

— Стули пельку, — Геспер приставив дуло пістолета чорту під підборіддя. — Зараз же кажи, хто ти, але швиденько, бо голову відстрелю!

— А-а-а, а-а-а, не вбивайте, шляхетний пане, не вбивайте! Я Сірничок, чорт вербовий, бабуня Славуня мене прислала, аби я Толпі захищав та місяць новий допоміг зробити. А як я його, добрий пане, буду захищати, якщо ви мені голову відстрелите, га?

— У чарівниці Слави розум мав би ступитися — або вигострилася її дотепність, — рабин жбурнув чорта на землю. — Теж мені помічники: селюк-нечитайло та чорт-фертик, переляком підшитий. Тільки набої через вас змарнував.

— Ніякий я вам не фертик, — заскиглив Сірничок. — Я чорт шляхетного…

— А шляг золь діх трефф’н! Стули, нарешті, писок! Краще попроси Вельзевула, аби я не передумав, бо й досі маю бажання всадити тобі кулю межи роги.

Старий рабин повів Толпі та Сірничка вглиб сходової кліті, штовхнув низенькі дверцята і павучим кроком перейшов темне, захаращене подвір’я.

— Тут, — прошепотів біля дверей з віконцем у формі ромба. Подав Толпі відмикачку, загнуту, наче пташиний кіготь. — Відчиняй, я прикриватиму.

Ян Геспер водив неспокійним оком по іржавому небу та темних балконах, а Толпі копирсався у замку, і не надто добре йому те вдавалося; на щастя, Сірничок не раз і не двічі прокрадався до комор та сараїв по кисляк, тож ледве він узяв кривий дріт, а замок клацнув — і двері відчинилися.

М’які, пухнасті килими із візерунком пальмового листя та екзотичних квітів, фортепіано, яке проступало з темряви, мов допотопний звір, усе свіже, нове, все пахло мастикою для підлоги — ось що побачив Толпі за порогом, але Ян Геспер підганяв його, і тому вони наче сновиди минули анфіладу кімнат. Кілька сходинок униз, кілька сходинок угору — і ось вони перед новими дверима.

Старий відкрив засуви за три секунди, і вони опинилися на широкій, залитій золотим світлом барв Гродзькій, що бігла униз від ринку до Замкової Брами. Кам’яниці були тут величні, фасади — різьблені із фігурами скручених, змієподібних істот, ринви моторошно роззявляли пащі. Але Толпі не мав часу роздивитися все докладніше, бо Геспер шарпнув його за комір і потягнув у чорне гирло брукованого тунелю на протилежному боці вулиці. Тунель колись був освітлений, але зараз лампа, що невиразно колихалася на його початку, стирчала зубцями битого скла. Далі, далі, в темряву, у морок, у завулки, що смерділи сечею, пліснявою та котами. Тунель скінчився подвір’ям із багатьма закутками, в яких дрімали тіні, темні балкони звисали зі стін, наче губки. Густа ніч навалилася на вежички.

Такий він уночі, старий Люблін, таке його чорне серце.

Ян Азриель Геспер зник у проході в біленому вапном мурі праворуч, що розділяв майданчик на нерівні частини. Три кам’яні сходинки — і на протилежному боці з’являється невеличке патіо зі ставочком, стіни поросли плющем та в’юнком, по темній поверхні плаває сухе листя. Утулена в цегляну стіну будинку праворуч дрімає кнайпа, іржа точить бляшану вивіску — терпляче, мов рак. Звідти сочаться екзотичні, гострі запахи східних прянощів: стіни кнайпи за роки просякнули ними. Скрізь тихо, тільки офіцерські чоботи Геспера гупають червоними плитками, тільки чути шурхотіння калош Толпі та чалапання жаб’ячих лапок Сірничка. Ще один тунель, освітлений, стіни барви вохри, а наприкінці його — ринок.

Толпі глянув праворуч — далеко по той бік видно аркову браму, якою вони прийшли від Великих Сходів; крізь пащеки люблінських подвір’їв їм довелося зробити широке півколо по східному краю ринку. Ліворуч відкривалася Золота, що закінчувалася великою брилою монастиря домініканців. За вікном кам’яниці, на якій висіла кована залізна трійка, на вулицю виливалися світло та долинала негучна музика. Геспер, Толпі та Сірничок перейшли Золоту і штовхнули ворота кам’яниці, на яких виднілися голі жінки та різьблені леви, що роззявляли в ревінні пащеки.

Стіни коридору за брамою вкривали фрески, на яких червоногубі фавни бігли за німфами у прозорих шатах. Німфи здавалися задоволеними. Толпі розглядався навколо із роззявленим ротом, але коли Ян Азриель Геспер із гримотінням відчинив останні двері, щелепа у хлопця відвисла мало не до колін.

Велику залу під увігнутою стелею наповнювали п’янка задуха, цигарковий дим, хихотіння-сміхотіння та крики, музúка за фортепіано біля сцени раз у раз глитав із пляшки та награвав однією рукою безтямні імпровізації, форте, форте, фортіссімо. Танцюристки в обтислому чорному вбранні, у цукерково-рожевих спідницях та із пір’ям на голові танцювали на столиках, на підлозі хрускотіло під підборами товчене скло, криваво-червоні ружі в’янули у калюжах — на столах не залишилося жодної вази. Кілька чоловіків, падаючи, виючи і видираючись один на одного, ганялися за жінкою, що хихотіла та — абсолютно гола — прикривалася двома віялами з пір’я пави. Переможцем