Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

ви часом не знаєте, де мешкає місіс Лейнг? Забув номер будинку.

— Місіс Лейнг? — перепитав чоловік із собакою, вивчаючи Страйка з-під пересипаних сивиною темних брів.— Аякже, то моя сусідка.

«Дякувати Богу».

— За три обійстя звідсіль,— вказав напрям чоловік.— Перед хатою криниця-кам’яниця, де бажання загадують.

— Дуже дякую,— сказав Страйк.

Звертаючи на доріжку, яка вела до оселі місіс Лейнг, Страйк краєм ока помітив, що дід так і стоїть на місці й спостерігає за ним, хоча коллі тягнув його гуляти.

На вигляд хата місіс Лейнг була чиста й респектабельна. На газоні та клумбах стояли кам’яні фігури тварин, гарнесенькі, мов у диснеївському мультфільмі. Піднявши руку до кільця на дверях, щоб постукати, Страйк раптом подумав, що за секунду може віч-на-віч побачити Дональда Лейнга.

Стукав цілу хвилину, але нічого не відбувалося, тільки дід із собакою пішов назад, став у воротах і безсоромно роздивлявся Страйка. Той був вирішив, що старий пожалкував, що дав адресу сусідки кремезному незнайомцю, і тепер дивиться, щоб чужинець не заподіяв жінці якоїсь шкоди. Але він помилявся.

— Та вона вдома,— гукнув він до Страйка, поки той думав, чи стукати ще.— Тільки стеряна.

— Що-що? — не зрозумів Страйк і таки постукав.

— Стеряна. Благовісна.

Дід-собачник зробив кілька кроків доріжкою в бік Страйка.

— Розум втратила,— переклав він, щоб до англійця вже дійшло.

— А,— відповів Страйк.

Двері відчинилися. На порозі постала крихітна зморшкувата й змарніла бабуся в темно-синьому халаті. Вона дивилася на Страйка з виразом загальної ворожості. На підборідді у неї виднілося кілька довгих волосин.

— Місіс Лейнг?

Бабуся не відповіла, тільки дивилася на нього. Страйк бачив, що очі, нині збляклі й червоні, колись були уважні, мов у тхора.

— Місіс Лейнг, я шукаю вашого сина Дональда.

— Ні,— відповіла вона з незвичайною злостивістю.— Ні.

Відступила назад і ляснула дверима.

— Бляха,— вилаявся Страйк, і на цьому слові згадав Робін. Вона б набагато успішніше причарувала стареньку. Він повільно відвернувся від дверей. Чи є в Мелроузі ще хтось, хто міг би допомогти? На «192.com» були й інші Лейнги... Страйк виявив, що стоїть лицем до лиця з собачником, який дійшов за Страйком до дверей і здавався схвильованим.

— Та ви ж детектив! — мовив він.— Ви — той детектив, який запроторив її сина за ґрати!

Страйк був вражений, гадки не маючи, яким чином його упізнав старий шотландець, якого він бачив вперше у житті. Страйкова так звана слава була невисокого ґатунку в тому плані, що на вулиці його не впізнавали. Щодня він ходив Лондоном нікому не цікавий, і якщо людина не знайомилася з ним у контексті розслідування, то і не пов’язувала його з газетними статтями про успішно розкриті справи.

— Аякже, то ви! — ще більше зрадів старий.— Ми з жінкою дружимо з Маргарет Баньян...— Побачивши, що Страйк не розуміє, він пояснив: — То мама Рони.

Страйковій потужній пам’яті знадобилося кілька секунд, щоб пригадати: дружину Лейнга, молоду жінку, яку він знайшов прив’язану до ліжка і накриту закривавленою ковдрою, звали Рона.

— Коли Маргарет вас побачила в газетах, одразу нам сказала: «То він, то він урятував нашу Рону!» А непогано ви піднялися, га? Воллі, цить! — прикрикнув він на коллі, який усе тягнув за повідець, хотів гуляти.— Аякже, аякже, Маргарет стежить за вашими справами, всі газети читає. То ви знайшли вбивцю тієї дівчини, моделі — і вбивцю того письменника! Маргарет не забула, що ви зробили для її дитинки, ой ні!

Страйк буркнув щось нерозбірливе, сподіваючись, що воно схоже на вдячність за симпатії Маргарет.

— А нащо вам бесідувати зі старою місіс Лейнг? Він що — знов щось накоїв, отой Донні?

— Я намагаюся його знайти,— ухильно відповів Страйк.— Ви не знаєте — він не повертався до Мелроуза?

— Ой ні, годі таке уявити. Він ото кілька років тому був приїхав до матері, але я не чував, щоб відтоді він вертався. Тут місто невеличке, коли б Донні Лейнг вернувся, ми би довідались.

— Ви не знаєте, може, місіс... Баньян, так ви сказали? Може, вона могла б щось...

— Вона буде рада з вами стрітися! — захоплено відповів дід.— Ні, Воллі,— додав він, звертаючись до коллі, що повискував і тягнув його до воріт.— Я їй подзвоню, авжеж? Вона тут, у Дарніку. То село ген там. Дзвонити?

— Це буде дуже до речі.

Тож Страйк пішов зі старим до сусіднього будинку і почекав у чистісінькій маленькій вітальні, поки дід захоплено теревенив по телефону, перекрикуючи відчайдушне скавчання коллі.

— Вона приїде! — гукнув дід до Страйка, затуляючи долонею слухавку.— Хочете з нею тут побачитися? Будьте в нас за гостя, жінка чаю заварить...

— Дякую, але маю ще справи,— збрехав Страйк, який мав сумніви щодо успішності бесіди, коли поруч буде цей говіркий свідок.— Можете спитати, чи є в неї можливість за годину приїхати на обід? До «Корабля» ?

Коллі так просився гуляти, що дід пристав на цю ідею Страйка. Двоє чоловіків вийшли з будинку і разом спустилися з пагорба. Коллі тягнув власника уперед, тож Страйкові довелося йти швидше, ніж це було зручно на такому крутому схилі. На Маркет-сквері він полегшено попрощався з корисним знайомим. Бадьоро помахавши йому рукою, дід рушив у бік річки Твід, а Страйк (який уже трохи кульгав) почав гуляти вулицею, вбиваючи час дорогою до «Корабля».

В кінці вулиці на нього знову виплигнули чорне й жовте, і Страйк зрозумів, чому «Корабель» пофарбовано в ці кольори. Тут він знову побачив жовту троянду — на табличці, яка проголошувала, що ось клуб регбі міста Мелроуз. Страйк затримався біля низького паркану і, вклавши руки у кишені, задивився на гладеньку рівну смугу ясно-трав’яного оксамиту, оточену деревами, на жовті ворота, що сяяли під сонцем, трибуни праворуч, округлі вигини пагорбів оддалік. Поле було доглянуте, мов храм, і на диво добре облаштоване, як на таке маленьке містечко.

Поглядаючи на оксамитову траву, Страйк згадав Віттакера — як той смердів і курив у кутку сквоту, а Леда лежала поруч і з роззявленим ротом слухала про його тяжке життя: довірлива й, мов пташеня, охоча до тих байок, що плів їй Віттакер (тільки тепер Страйк це зрозумів). На Ледин погляд, школа Гордонстоун була мов Алькатрас: як обурливо, що її стрункого поета виганяли в жорстоку шотландську зиму, штовхали, кидали на землю — у бруд — під дощем.

«Ой, тільки не