Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З Денікіним знову повернулися колишні хазяї. Цього разу вони критикували українських націоналістів, Скоропадського і Симона Петлюру (голови Директорії), з яким раніше успішно співпрацювали. Лише про Добровольчу армію та її командира генерала Денікіна вони говорили, що «ми маємо ту національну силу, яка ... приведе до відродження і створення Єдиної і Великої Росії»[504]. До Юзівки з Добровольчою армією повернувся колишній директор Новоросійської компанії Адам Свіцин і відновив долютневі порядки[505]. Як і 1918 р., часто застосовували публічні тілесні покарання. Часто жертв піддавали покаранням, які існували ще до 1905 р., на базарах та міських площах, щоб усі це бачили[506]. Білі вдавалися до тілесних покарань, бо вважали, що шахтарі були «надто озлобленим і аморальним елементом, з грубими інстинктами, що анітрохи не цінував ані своє, ані чуже життя»[507]. Як і в попередні часи, таке жорстоке ставлення викликало гнів робітників. Коли, наприклад, під час знаменитого Шахтинського процесу 1928 р. звинуватили Олександра Некрасова, робітник В. Р. Саксонов написав прокурору, що 1919 р., за білих, Некрасов працював на Парамоновських шахтах і бив та ображав робітників. З його вини тринадцять заарештованих робітників засікли до смерті[508].
Цього разу колишні власники заводів та шахт не так були зацікавлені у підвищенні своїх прибутків, як жадали помсти[509]. Робітників нещадно експлуатували за будь-якої можливості, і «нерідко в Єнакієвому, Кадіївці та інших районах»[510] люди помирали від голоду чи епідемій. Спійманих солдатів Червоної армії, яким пощастило уникнути розстрілу чи шибениці, використовували як рабів. Наприклад, у Новоросійській компанії в Юзівці, де у вересні 1919 р. працювало 1406 солдатів, кожного дня ховали десять — шістнадцять тіл. До грудня вижило лише 458 із 1406 червоних[511]. В Олександрівську-Грушевському половина населення була вражена тифом. Медичної допомоги не надавали, хворих не ізолювали, й епідемія невпинно поширювалася. Смертність досягла 20 відсотків, вдаривши найсильніше по віковій групі від тридцяти п’яти до сорока років[512]. У різних місцях виникали відчайдушні стихійні страйки[513]. Проте, як і в 1914–1917 рр., страйкарям погрожували (і карали їх за участь у страйках) мобілізацією на фронт, внаслідок чого страйковий рух був обмеженіший за Денікіна, ніж за Скоропадського[514]. Проти білих організовували і збройні повстання, але їх жорстоко придушували[515].
Білі виправдовували свій терор помстою. Наприклад, полковник Дроздовський, який діяв на Дону та Кубані, заявив, що «ми живемо в жахливий час, коли людина перетворюється на тварину. Ці знахабнілі хулігани розуміють лише один закон: око за око, зуб за зуб. Але я б запропонував два ока за одне око і всі зуби за один зуб»[516].
Малюнок 3.5. Похорон шахтарів у Юзівці, вбитих денікінськими військами, 1919 р. ЦДКФФА, од. зб. 0–53773.
Малюнок 3.6. Тіла в’язнів, отруєних денікінськими військами перед відступом з м. Артемівська (Бахмута), 1919 р. Тіла, крім того, покалічені й почасти оголені. ЦДКФФА, од. зб. 0–8596.
Червоний терор був не менш диким, ніж білий. Особливо це виявлялося на козацьких землях на сході Донбасу. Червоні грабували козацькі станиці, хапали місцевих жителів, відправляли їх до Луганська і там убивали. Їм відрізали вуха й носи, виколювали очі, розчленовували[517]. В Луганську ЧК (радянська таємна поліція) розстріляла всіх колишніх офіцерів, знайдених у місті[518]. Інженерів та техніків били робітники. Коли білі відступили, робітники напали навіть на тих інженерів та техніків, які прихильно ставилися до радянського уряду, пояснюючи це тим, що настав час розплати[519]. Значна кількість людей трагічно загинула[520]. Радянська влада також загалом не довіряла фахівцям, багато з яких були пов’язані з білими[521]. У грудні 1919 р. половина фахівців утекла з Донбасу з розбитими білими[522].
У Каменську, що на схід від Луганська, «багато тіл лежали на вулицях по кілька днів, аж поки їх прибрали». Один свідок розповів таку жахливу історію:
«Одного дня повсталі червоні козаки і шахтарі-червоноґвардійці витягли місцевого губернатора — отамана — з домівки і порубали шаблями на вулиці, разом із кількома схопленими білими офіцерами. Серед них був полковник “Кровопивця” [який бив своїх денщиків]. Офіцерам випала страшна смерть. Один із них, вродливий, ставний, сильний, із чорним волоссям і гордовитим обличчям, намагався закрити голову руками, але його зап’ястки розрубали навпіл. Упавши обличчям на землю, офіцер кричав, розмахуючи обрубаними зап’ястками; він наче плив у власній крові, змішаній із дорожною курявою. Отаман сидів, притулившись спиною до похиленого тину перед своєю хатою. Він притискав свої широкі долоні з розчепіреними товстими пальцями до розрізаних грудей, немов бажаючи втримати душу в понівеченому тілі. Очі на блідому обличчі з густими вусами були широко відкриті. Сльози рікою лилися з них і стікали по вусах. Обличчя полковника “Кровопивці” було кривавим місивом, рот, розсічений ударом навскіс, наче жахливо посміхався. Один козак вилаявся: “Так ти смієшся, сучий сину”, — і сильно вдарив його прикладом рушниці. Після цього удару полковник почав іржати, як кінь.
— Добийте їх! — викрикнув хтось із натовпу.
У відповідь почулося: “Замовкни, брудна псино! Хочеш, щоб і тебе так покарали? Вони будуть відхаркувати, поки не вихаркають усю кров, що з нас випили. Затямив?”»[523]
Коли білі повернулися, вони схопили близько двох сотень червоних козаків та шахтарів-червоноґвардійців. Деякі скоро померли, «бо їхні статеві органи повільно стискали дротом, щоб примусити їх виказати своїх керівників». Білі розстрілювали кожного п’ятого зі схоплених червоних. Розправи приваблювали натовпи людей:
«Спільну могилу вже вирили самі засуджені. Вона була довга як траншея, але не дуже глибока й неширока. Під верхнім шаром ґрунту була яскраво-жовта глина, і купа цієї глини лежала з іншого боку могили. Після дощу глина була липка і важка, і в деяких місцях у могилу стікали струмки жовтої води.
Панувала незвичайна тиша, яку порушували лише постріли рушниць розстрільної команди. Здавалося, наче і виконавці вироку, і засуджені були приречені на якусь брудну й нудну роботу і поспішали якнайшвидше покінчити з нею. Коли надходила його черга, кожен засуджений швидко, по-солдатському роздягався і, поклавши складені речі на землю, йшов у заношеній, брудній білизні до свого останнього притулку, намагаючись не вступити босими ногами в холодні дощові калюжі. На краю могили дехто говорив щось пошепки, і ніхто не знав, чи то було останнє прокляття чи остання молитва. Дехто по-православному хрестився, а потім усі швидко
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
