Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

до шістнадцяти років звалася Женя-поцілунок і працювала за жовтим білетом у закладі мадам Гінди. Там її підібрав пан професор і зробив своєю секретаркою. А Женею-поцілунком її називали за чарівну родимку у формі губ, що так припала до душі бідному Фріцику.

Тюрин схвально кивнув. Голубєв делікатно потупив очі. Добринін сполотнів і розвернувся до Глафірії.

— Кажіть, Миколо Петровичу, ви знали про її плани? Знали, що вона принесла до Думи чарівну скриньку, щоб підробити документи? Це ви її попросили? — напосідався Тюрин. Навіть Скалонне не зважився його перебити.

— Що ти накоїла, дур-ра? — просипів Добринін і з силою відштовхнув жінку. — Я нічого не знав, — сказав він слідчому. — Богом клянуся. Інакше не приніс би вам підроблені документи про підряд. Сам йому здивувався.

— Навіщо ти це зробила? Чому не спитала мене? Женя-поцілунок? — Добринін дивився на Глафірію з відвертою огидою.

Слова гласного вдихнули нові сили в ослаблу реєстраторку.

— Татку, татусю милий, то все неправда. Бреше мерзота. Хіба їм можна вірити, ти ж сам учив! Я тільки хотіла зробити тобі приємність. Довести, що на все заради тебе ладна. Що можу бути дружиною!

На обличчі Добриніна з’явилася цинічна посмішка. В його плани одруження точно не входило.

— Ти ж обіцяв! Клявся, що до вінця підемо! — зрозуміла свою помилку жінка, з несамовитим ричанням, як кицька, заскочила гласному на коліна й уп’ялася нігтями у розпещене обличчя.

Цього разу вже Топчій був змушений відтягувати розлючену жінку. Довелося ляпнути в обличчя гранчак води. Під страхом негайної подорожі до холодної, Качур-Бачковська пообіцяла більше не галасувати. Під наглядом вовкулаки зайняла вільний стілець і навіть попросила цигарку.

— Він нічого не знав, — раптом озвався професор Голубєв. — Бідолашна дівчинка вирішила так влаштувати своє життя, — присів старий до реєстраторки і простягнув хустинку. — Ти думала, він з удячності піде з тобою під вінець? Чи злякається шантажу? Бідне-бідне дитя. Ти так і не зрозуміла, що чоловіка не можна змусити одружитися. В тебе навіть з народом букв не вийшло. Було б дослухатися моєї поради і тікати з міста.

— З народом букв? — здивувався Скалонне.

Тюрин подивився на Голубєва так, ніби тільки зараз згадав про його присутність.

— Коли почули про чарівні документи у Думі, ви відразу здогадалися про Глафірію? Так, Степане Тимофійовичу? Це її я бачив у музеї перед нашою розмовою?

— Вона розповіла, що Фріцик їй погрожував, забрав скриньку, — відказав Голубєв. — Їй довелося його вбити. Але скриньку вона не знайшла. Підозрюю, душолов устиг відіслати її брату-лахмітнику, який її і викрав.

— Йому пощастило, що ви не знали його імені. Чому ви не звернулися до поліції, коли дізналися про зникнення скриньки? Чому не пішли до Добриніна, зрештою, до сина? — у повній тиші допитувався Тюрин.

Голубєв лише посміхнувся.

— Не хотів скандалу. Жінки — моя слабкість. Мучився, ночей не спав, а тут ви прийшли. Таке щастя. Я лише підштовхнув, а ви самі здогадалися про народ букв.

— Ви скажете мені нарешті, що то за народ букв? — не витримав Скалонне.

Тюрин важко підвівся за допомогою Топчія, знайшов на столі липові папери, відчинив скриньку і підняв над нею перший документ.

— Шановні, вам час додому! — подув на сторінку і злегка потрусив. І несподівано чорні друковані літери відірвалися від своїх місць і рівними рядами посунули до краю аркуша, щоб одна по одній заскочити до скриньки. За кілька секунд Тюрин тримав цнотливий бланк міської управи, на якому сиротливо чорнів лише підпис міського голови. «Таки мають порожні бланки з підписами», — зловтішно подумав сищик.

А ще за мить повітря в кабінеті заворушилося, тонкими цівками звідусіль до скриньки потягнувся чорний пісок.

Коли народ букв заспокоївся, здивований Скалонне зазирнути до скриньки. Слідчий навів лінзу. Добринін лише ошелешено пригладив чуба. Обличчя Голубєва не змінилося. Навіть Глафірія припинила шморгати носом.

На дерев’яній поверхні кипіло життя. Маленькі порошинки кружляли у танку і, здавалося, надзвичайно раділи поверненню додому.

— Загублений вид Рюміна, або ж codex populus — народ букв, — сказав Тюрин. — А ще їх вважають подарунком Змію від духів повітря, демонів і чортів. Нібито народ букв жив у його голові. А по смерті Змія дістався людям, — Тюрин подивився на Голубєва, пригадуючи, як у дивному сні Голубєв знайшов у кістках Змія дерев’яну скриньку.

— Казки, милий мій. Але вид і справді корисний, хоч і вельми некерований поза межами вмістилища, — Голубєв підняв зі столу скриньку, обережно зачинив і притулив до себе.

— Ви ж не думаєте, що після всього ви зможете забрати скриньку? — Тюрин обурено спостерігав за діями професора. — Це живий вид. Вони мають вимоги!

Обидва розвернулися до Скалонне, ніби до судді на засіданні. Поліцмейстер замислився. Глянув спершу на синьопикого підлеглого, потім на професора і нарешті промовив.

— Годі-годі, Олександре Петровичу. З липовими документиками у Думі ми з’ясували. Сподіваюся, це не повториться. Люди припинять звинувачувати нечисть, — Скалонне розвернувся до Добриніна. Той енергійно закивав. — У місті запанує спокій. А скринька повернеться туди, звідки зникла — у музей старожитностей.

Тюрин аж присвиснув від образи.

— Тобто вдамо, що нічого не було? А Фріцика просто не існувало?

— Вам треба подбати про око, Олександре Петровичу, — з притиском сказав Скалонне, кивнув Голубєву і жестом запросив Добриніна з Глафірією на вихід.

Тюрин, спираючись на плече Топчія, так і залишився стояти посередині кімнати реєстраторів. Навіть не сумнівався, що про чарівну скриньку завтра ніхто не згадає.

Перед очима, випереджаючи одна одну, поставали картинки зі сну: Степан Голубєв знаходить скриньку на могилі Змія, дістає з чорного тіла ніж, рятує батька.

У мозку раптом вибухнула чужа думка: «Серце Змія — те, що дає владу над нечистю, існує». Думка належала батькові. Ось що він шукав і навіщо поїхав у Київ.

Справа третя

Монстр

I

Квартиру на Катерининській ґвалтували не першу годину. В кутку вітальні голосно ревіла покоївка. Суворі чоловіки безсоромно топтали хідники і гасили недопалки у вазоні крислатої пальми. Олександр Петрович Тюрин покосився на брудні калоші помічника поліцмейстера Рапойто-Дубяга. Той перешіптувався з судовим лікарем і демонстративно не обертав голови у бік людиноподібних. Топчій тулився за спиною: на чужій території краще не вистромлюватися. Липки переважно заселяли люди. Притому заможні, які робили все, щоб їх не турбували огидні пики нечисті.

«І чого ми тут? — думав Тюрин. Так, справа гучна, але по всьому — суто людська». Скинути її на їхній відділ він не дасть: і так справ по горло. Середина вересня — ллє як з відра. З дня на день затопить Поділ, а там