Читати книгу - "Спецназ"

1960-х років цей центр був філією Вищого офіцерського піхотного училища. Розвідувальний факультет у ньому створено для радянських студентів, більшість з яких закінчили в ГРУ або спецназі, тоді як решта величезної площі, класні кімнати і казарми були повністю віддані центру підготовки чужоземних бійців. Коли я був в Одесі, більшість учнів готувалися для роботи в чорній Африці. Не всі з них прибули з Африки, досить багато було з Куби, але більшість призначалися туди. Різниця в навчанні та умовами життя між радянськими та чужоземними студентами була величезною.

Чужоземців краще годували і вдягали в польову офіцерську форму, хоча й без усяких знаків відмінності. У них практично взагалі не було теоретичних занять. Але їх практичне навчання було дуже насиченим навіть за радянськими стандартами. У них не було ніяких обмежень з боєприпасів. Стрілянину в їх таборі було чути вдень і вночі.

Чужоземці утримувалися в суворій ізоляції. Єдиними, хто міг бачити їх, були радянські студенти, та й то через колючий дріт. Повна ізоляція давала поганий ефект на деяких з чужоземних студентів. Але потім, щоб це не зламало їх, втрутився кубинський Міністр оборони і наказав, щоб із Куби послали в Одеський центр кількох дівчат, щоб навчати їх на медсестер партизанських загонів. Цікаво відзначити, що солдатів навчали один рік, а офіцерів два роки, але навчання медсестер тривало по десять років і більше. Після закінчення навчання медсестер відіслали назад на Кубу, і кількох молодих дівчат прислали, щоб їх замінити. У навчальному центрі більше психологічних проблем не було.

Чужоземців з «визвольних рухів», що опинились у Радянському Союзі, радянські розвідувальні служби зазвичай не вербували. Досвід показав, що терорист, який вважає себе незалежним і вбиває людей через свої ідеї, більш ефективний, ніж той, який воює за наказами інших людей. За свої ідеї терорист піде на ризик і пожертвує своїм життям, але навряд чи зробить те ж саме тільки за вказівками, які виходять від чужоземців. Так навіщо ж його вербувати?

Але тут є важливий виняток. Кожного терориста під час навчання ретельно вивчають, відзначають серед них потенційних лідерів і природжених бунтарів, які не підкоряються нікому. Так само важливі слабкості й амбіції студентів, їх зв'язки з іншими. Коли-небудь, через багато років, один з них можливо стане відомим лідером, але не з санкції Москви, тому життєво важливо знати на майбутнє, ким будуть його ймовірні друзі й вороги.

Поки студенти навчаються, серед їх маси з'являються винятки у вигляді відповідного матеріалу для вербування. Вербування в навчальних центрах виконується одночасно двома організаціями ГРУ. Третє Управління вербує інформаторів, які в подальшому залишаться всередині «національних визвольних рухів» і будуть передавати керівникам ГРУ внутрішні таємниці цих рухів. 5-е Управління ГРУ вербує деяких студентів стати частиною агентурної мережі спецназу. Це фантастично складний процес. Формально кандидат залишається у своєму «визвольному русі» та працює в ньому. Фактично ж він діє за інструкціями ГРУ. Це дуже делікатна ситуація і вживаються всі можливі кроки для того, щоб зберегти репутацію СРСР у разі провалу. З цією метою ретельно відібраний кандидат, не підозрюючи про своє становище, переводиться для навчання в одну з держав, що знаходяться під радянським впливом. Потім відбувається вербування, але не радянською розвідкою, а розвідкою однієї з країн-сателітів СРСР.

Вербування повністю сформованого терориста значно відрізняється від вербування агента-інформатора. Терорист повинен пройти через навчання, яке стає денним і нічним жахом. Він мріє про закінчення навчання: він сумує за справжньою роботою. Інструктори розмовляють з ним, запитують, що він хотів би як терорист робити. Терорист розповідає їм. Інструктор потім «думає над цим», а потім, через кілька днів, каже йому, що це неможливо. Тортура тренуванням триває. Знову постає питання про те, чим він хоче займатися, і знову його пропозиції відкидають. Наводяться різні аргументи відмови: ми цінуємо твоє життя занадто високо, щоб посилати тебе на таке ризиковане завдання; така дія може небажано позначитися на твоїй сім'ї, твоїх товаришах і так далі. Таким чином, ширина вибору поступово звужується до того часу, поки терорист не запропонує те, що хочуть керівники радянської військової розвідки. Вони «думають над цим» кілька днів і, нарешті, дають свою згоду таким способом, що це виявляється не як якесь бажання ГРУ, а як компроміс або поступка терористові: раз він дійсно вважає за необхідне робити це, то на цьому шляху йому не будуть чинити ніяких перешкод.

Звичайно, я спростив процес, який на практиці є дуже складною справою.

Нагородою для ГРУ служить те, що терорист, виконуючи роботу для спецназу, в більшості випадків і не підозрює, що його використовують. Він повністю переконаний, що він діє незалежно, за своїм бажанням і за своїм власним вибором. ГРУ ж не залишає свого підпису або відбитків пальців.

Навіть у тих випадках, коли питання стоїть не про окремих терористів, а про досвідчених вождів терористичних організацій, ГРУ робить екстраординарні кроки, щоб бути впевненим, що не тільки непосвячені, але навіть і лідери терористів не здогадуються про своє підпорядкування спецназу і, відповідно, ГРУ . Вождь терористів має широке поле діяльності і багатий вибір. Але є операції й акти тероризму, на які спецназ витрачає деякі суми грошей, які забезпечує деякими видами зброї, допомагає в придбанні паспортів і організовує укриття. Але є також терористичні акти, на які спецназ не має ні грошей, ні зброї, ні відповідних людей, ні притулків. Ватажок терористів має повну свободу вибору місії, але без зброї, грошей та інших форм підтримки його свобода вибору раптово різко зменшується.

Розділ 9

Зброя та обладнання

Стандартним набором зброї у спецназі є: автомат, 400 набоїв боєприпасу, ніж, шість ручних гранат або легкий одноразовий гранатомет. При викиданні з парашутом автомат закріплюється таким чином, щоб не заважати правильно відкритися головному (або запасному) парашуту і не пошкодити парашут до приземлення. Велика кількість кріплень робить неможливим для парашутиста використовувати автомат негайно після приземлення. Тому, для того, щоб не бути беззахисним у цей момент, парашутист має також безшумний пістолет П-6. Після моєї втечі на Захід я описав цей пістолет західним експертам і зіткнувся з очевидним скептицизмом. Сьогодні те, про що я казав експертам підтвердилося, і екземпляри безшумного пістолета були виявлені в Афганістані (Jane's Defence Weekly опублікували чудові фотографії та опис цієї незвичайної зброї). Для безшумної стрільби на великі дистанції використовується глушник ПБС, і деякі солдати носять його на своїх автоматах.

Офіцери, радист і шифрувальник мають менший набір озброєння: короткодульний автомат (АКР), 160 набоїв, пістолет