Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

Домінік розгублено:
— Я не впевнений, чи хочу просто розваг... Думаю, я хочу щось серйозне. Майбутнє з нею, якщо це можливо.

Костянтин задумливо:
— Ну, тоді ти маєш показати їй серйозні наміри. Жінки, як Люба, цінують стабільність і надійність. Покажи, що ти готовий бути тим, на кого вона може покластися, і маска прагматика поступово зникне.

Домінік, трохи розгублений, але вдячний:
— Дякую, типу допоміг... капець, що б я без тебе робив. До речі, завтра зустрічаємось о шостій, ти ж будеш?

Костянтин коротко:
— Так, звичайно, буду.

Костянтин повернувся додому, швидко перевдягнувся у темний одяг, взяв монокуляр нічного бачення і накидку, що відбиває тепло тіла, потім сів в автівку і вирушив до лісу. Він з дитинства знав ці місця, тому легко проклав у своїй голові маршрут до місця катастрофи. Приблизно за 200 метрів до лісу він припаркував машину, накинув накидку і ввімкнув монокуляр. Від цієї точки до місця катастрофи залишалося приблизно 500-600 метрів. Костянтин оцінив ситуацію і помітив, що військових на цій стороні немає, але патрулі могли бути десь неподалік.

Зайшовши до лісу, він рухався впевнено і швидко, уникаючи відкритих просторів і використовуючи свої знання місцевості. Він обійшов патруль і опинився в безпосередній близькості — приблизно за 50 метрів від місця катастрофи. Звідти він почав спостерігати за тим, що відбувалося. Військові розташували ціле наметове містечко, що закривало саму зону падіння, і це ускладнювало спробу побачити щось конкретне. Однак, Костянтин помітив, що на місці працювали не лише військові, а й вчені різних напрямків. Деякі з них ходили з приладами, скануючи навколишню територію, інші збирали зразки ґрунту.

Було зрозуміло, що минув вже майже тиждень від дня катастрофи, а вони все ще працювали на місці, ретельно зачищаючи територію. Це підтверджувало підозри Костянтина про те, що це була реальна катастрофа НЛО. Але зрозумівши, що наблизитися до центру подій і дізнатися більше йому не вдасться, він вирішив повертатися назад до машини. На зворотному шляху він раптом помітив, що натрапив на патруль, який ніби помітив його рух.

Двоє військових, які патрулювали, почали обговорювати щось між собою:
— Здається, я щось бачив там, між деревами, десь за тридцять метрів на південь.
— Ти впевнений? — запитав його напарник.
— Так, точно бачив рух.

Один із військових негайно зв’язався по рації:
— Я «Місяць», викликаю «Нью-Йорк», «Нью-Йорк», прийом?
— «Нью-Йорк» на зв'язку, що сталося?
— У квадраті «Пояс Оріона» зафіксовано рух. Запитую підкріплення, як прийнято?
— Підкріплення на шляху, «Місяцю». Продовжуйте спостереження.

Костянтин, не гаючи часу, згадав, що неподалік було велике дерево, що росло на скелі з глибокими коріннями, де він міг сховатися. Він почав обережно пересуватися від дерева до дерева, намагаючись не залишити слідів. Патрульні продовжували розмовляти між собою, підозрюючи щось:
— Ти щось бачиш?
— Ні, тут все червоне на тепловізорі, треба підійти ближче.
— Лізь сам, якщо хочеш. Я туди не збираюся.

Один з військових повісив автомат на плече і витягнув ножа, обережно почавши наближатися до коренів дерева, де сховався Костянтин. У цей момент він навіть затамував подих, бо розумів, що будь-який рух може коштувати йому життя — військовий міг вистрілити від страху. Та раптом другий військовий його зупинив:
— Ццццить!

Обидва патрульні повернулися і побачили неподалік групу кабанів, що проходили повз. Один з них негайно передав по рації:
— «Анубіс» викликає «Нью-Йорк», спостерігаємо рух тварин, хмари розвіялися. Повертаємось на вихідну, як прийняли?
— Повертайтесь на позицію, «Пояс Оріона». Прийнято.

Ще близько півгодини Костянтин залишався схованим під корінням дерева, прислухаючись до кожного звуку. Коли він переконався, що патрульні пішли і навколо було тихо, він почав повільно вибиратися з укриття і обережно рухатися в напрямку виходу з лісу. Коли вийшов на безпечну відстань, одразу прискорився і швидко добрався до своєї автівки. Він сів за кермо і негайно поїхав додому, усвідомлюючи, що катастрофа була справжньою. Прибувши додому, Костянтин відчув величезне полегшення, швидко пішов у душ і, повністю виснажений, вирушив спати.

Двадцять сьоме липня, неділя, близько шостої ранку. Різкий стукіт у двері — Буф! Буф! Буф!. Костянтин прокинувся, дезорієнтований і сонний, не розуміючи, хто міг так рано прийти до нього в неділю.

— Йду-йду, хвилинку, — прокричав він, сонно потягуючись і швидко натягуючи халат.

Відчинивши двері, Костянтин побачив двох солдатів та полковника у формі. Здавалося, ситуація була серйозною.

— Залізняк Костянтин? — полковник говорив впевнено, без зайвих емоцій. — Можна зайти?

Костянтин відчув, як його нервовість почала зростати. Він не розумів, де міг "засвітитися", але розумів, що це щось важливе.

— Так, звичайно, заходьте — нервово запропонував він, намагаючись виграти трохи часу.

— Дякую — відповів полковник, не знімаючи погляду з господаря. Його постава і погляд підказували, що він не звик чекати.

Костянтин пройшов до кухні, увімкнув кавоварку і почав приготування кави. Напруга в повітрі наростала. Костянтин намагався здаватися спокійним, але в голові швидко прораховував можливі варіанти розвитку подій. Він знав, що, якби це був арешт чи серйозні звинувачення, з ним би не розмовляли б так спокійно. Але все одно відчував, що ситуація напружена.

— Я полковник Сірко, зі Служби безпеки України, — сухо пояснив той. — Маю кілька питань до вас.

— Каву будете? — перебиваючи полковника Костянтин звернувся, намагаючись підтримати розмову.

— Що ж, не відмовлюся, — погодився полковник.

— А ви хлопці? — звернувся Костянтин до солдатів, які стояли поруч, майже нерухомо.