Читати книгу - "Серця трьох"

а як добре пошукати, то тут можна знайти їх цілих півсотні! Він кинув папірця і почав рачки шукати грошей. Решта поліцаїв прилучились до нього, не зважаючи, що Торес і начальник поліції лаяли їх найжахливішими словами і квапили йти далі.

Коли поліцаї вже більше нічого не знаходили, вони перелічили те, що їм пощастило знайти. Всього було сорок сім доларів.

— Лишається ще три! — вигукнув Рафаель, після чого всі знов узялися шукати. Спливло ще п’ять хвилин, поки знайшли решту монет. Кожен поклав гроші в кишеню, і лише тоді всі слухняно рушили слідом за Торесом та начальником поліції.

Вони пройшли десь із милю, коли Торес побачив блискучий долар і спробував утоптати його в болото. Але метке око Августіно встигло помітити гроші, а його спритні пальці витягли монету з багнистого ґрунту. Його товариші знали, що там, де лежить один долар, є й більше. Вони спинились, і хоч як проводирі злостилися та лаялися на всі заставки, решта загону розповзлась рачки обабіч стежки.

Вісенте — повновидий поліцай, що скоріше скидався на мексіканського індіянина, ніж на майя а чи панамського метиса, — перший знайшов слід. Усі оточили його, наче хорти дерево, куди впірнув опосум. Та й справді, Вісенте стояв коло дерева, або, краще сказати, коло зламаного, дуплистого стовбура в дванадцять футів заввишки й утричі меншого в прогоні. На п’ять футів від землі в ньому була дірка. Трохи вище — пришпилений колючкою аркушик паперу такого самого розміру, як і той, що його вони знайшли перше. На ньому стояла цифра «100».

Кілька хвилин тривала штовханина, півдесятка рук змагалися, щоб улізти першій усередину дерева до сховища скарбів. Але дупло виявилося глибшим за довжину руки.

— Ми зрубаємо дерево, — крикнув Рафаель, постукуючи мачете по корі, щоб визначити, де кінчається дупло. — Візьмемося до нього гуртом, а тоді підрахуємо те, що знайдемо, й поділимо нарівно.

Ватажки лютували, начальник поліції навіть погрозив, що, повернувшись до Сан-Антоніо, ув’язнить їх у Сан-Хуані, де стерв’яки роздзьобають їхні тіла.

— Дякуючи богові, ми ще не повернулись до Сан-Антоніо, — зауважив Августіно, зламавши печатку мовчанки, щоб виголосити якусь розумну думку.

— Ми люди бідні, — озвався Рафаель, — і поділимо все чесно. Августіно має слушність, на щастя, ми справді ще не в Сан-Антоніо. Цей багатий грінго накидає нам за день більше грошей, ніж ми заробили б за цілий рік. Як на мене, я за революцію, коли вона дає стільки грошей.

— За революцію з багатим грінго на чолі, — додав Августіно. — Поки він вестиме перед, я ладен іти за ним хоч би й до кінця життя.

— І я, — погодився Рафаель. — А якщо вони, — він кивнув на Тореса й начальника, — не дадуть нам змоги підібрати те, що посилають нам боги, нехай ідуть під три чорти. Ми ж бо люди, а не раби. Світ великий. Кордільєри перед нами. Ми забагатіємо й оселимось у Кордільєрах, де в майя такі гарні й чарівні дівчата…

— І позбудемось своїх жінок там, у Сан-Антоніо, — докинув Вісенте. — Ну, хлопці, рубайте дерево!

Трухлявий стовбур швидко піддавсь міцним ударам важких мачете, і, коли дерево впало, поліцаї нарахували й поділили не сто, а сто сорок сім дрібних доларів.

— Та й щедра ж людина цей грінго, — сказав Вісенте, — залишав більше, ніж обіцяв. Мабуть, там ще є.

І в уламках потрухлого пня, що під їхніми ударами майже ввесь обернувся на порох, вони знайшли ще п’ять монет. І згаяли ще десять хвилин, дарма, що Торес і начальник поліції аж нетямилися з люті.

— Він не марнує часу на лічбу, отой грінго, — мовив Рафаель. — Він, певно, просто розв’язує свою торбу та спорожняє. І це та сама торба, що її він повіз із Сан-Антоніо, коли видерся з нашої в’язниці.

Переслідування поновилось, і все йшло гаразд протягом півгодини, доки вони не натрапили на занедбане обійстя, — вже напівзаросле, як хаща. Зруйнований дім під стріхою, розвалені клуні, поламана загорода, що її кілля пустило паростки, і криниця, з якої, очевидно, нещодавно користувались, були за свідків даремної боротьби людини з дичавиною. На самій видноті до цямрини був пришпилений клапоть знайомого вже папірця з написаною цифрою «300».

— Мати Божа! — скрикнув Рафаель. — Це справжній скарб!

— Нехай би чорти вічно катували його на самім дні пекла! — вилаявся Торес.

— Він платить краще, ніж ваш сеньйор Ріган, — у розпачі шпигонув його обурений начальник поліції.

— Але він вичерпає-таки свою торбу з доларами, — відмовив Торес. — Ми, здається, позбираємо все його срібло й тоді вже обов’язково впіймаємо його самого.

— Ходім-но тепер, товариші! — підлесливо звернувся до поліцаїв начальник. — Ви заберете всі гроші на дозвіллі, коли ми вертатимемось.

Августіно ще раз порушив мовчанку.

— Ніхто ніколи не знає, якою дорогою випаде вертатись, та чи й доведеться вертатися взагалі, — песимістично промовив він. Зачарований цією перлиною своєї мудрості, він наважився висловити ще й другу: — Триста доларів у руках краще, ніж три мільйони на дні колодязя, якого ми, може, ніколи вже й не побачимо.

— Хтось мусить туди спуститись, — сказав Рафаель і схопився за мотузку, що висіла на журавлі. — Дивіться, вона ще міцна. Ми спустимо туди когось. Ну, хто з вас хоробрий і полізе в колодязь?

— Я, — мовив Вісенте, — я хоробрий і спущуся…

— І вкрадеш половину того, що знайдеш, — мовив Рафаель те, що йому раптом спало на думку. — Якщо вже ти й полізеш, то мусиш спершу перелічити перед нами, скільки в тебе грошей. А коли повернешся, ми обшукаємо тебе й заберемо все, що ти знайдеш. А потім уже, поділивши рівно гроші, віддамо тобі й твої песо.

— Коли ви мені не довіряєте, я не хочу лізти, — затявся Вісенте. — Тут, коло криниці, у мене стільки само грошей, як і у вас. Навіщо мені спускатись? Я не раз чув, що люди гинули на дні колодязів.

— Лізь, бога ради! — вибухнув начальник поліції. — Та мерщій, мерщій!

— Я занадто гладкий, мотузка не досить міцна, і я можу не повернутись, — сказав Вісенте.

Всі дивились на мовчуна Августіно, що сьогодні сказав більше, ніж звичайно говорив протягом цілого тижня.

— Найхудорлявіший та найлегший із нас — Гієрмо, — мовив Августіно.

— Гієрмо, лізь! — закричали всі в один голос.

Але Гієрмо зазирнув у криницю і відступив назад, хитаючи головою й хрестячись.

— Ні! Не полізу навіть ради священних скарбів таємничого міста майя, — пробурмотів він.

Начальник витяг з кишені револьвера й запитливо глянув на своїх людей, шукаючи собі підтримки. Ті закивали головами, і він підступив до маленького поліцая.

— Лізь, ради бога! — погрозливо