Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

куди ви хочете піти, і я вас усіх туди переправлю.

— Не всіх, — зненацька сказав Люк. — Лише їх.

— Не розумію. А ти що збираєшся робити?

Він витяг кинджал і різонув себе по долоні. Виступив наперед і став поруч зі мною, також витягнувши руку над Лабіринтом.

— Якщо ми підемо, може статися так, що лише троє з нас дістануться місця, — проказав він. — Я залишуся і складу тобі компанію, поки ти переноситимеш моїх друзів.

— Звідки ти дізнаєшся, що я це зробив і з ними все добре?

— Гарне питання, — сказав Люк. — Мерлю, у тебе є з собою колода Козирів?

— Так.

Я витяг їх із кишені і показав йому.

— Мій Козир і досі у тебе в колоді?

— Коли дивився востаннє, був там.

— То витягни його й тримай напоготові. Перш ніж підеш, виріши, куди рухатимешся далі. Залишайся зі мною в контакті, поки не будеш на місці.

— А ти що збираєшся робити, Люку? Ти не можеш сидіти тут вічно, як кривава погроза Порядкові. Цей пат тимчасовий. Тобі доведеться рано чи пізно змінити положення, а коли ти це зробиш...

— Ти й досі маєш деякі зайві карти в цій колоді?

— Ти про що?

— Про ті карти, які ти одного разу назвав Козирями Долі.

Я перетасував колоду. Вони виявилися чи не на самому споді.

— Так, — відказав я. — Майстерна робота. Я б нізащо їх не викинув.

— Ти насправді так вважаєш?

— Ще б пак. Намалюй цілу купку таких само гарних, і я влаштую тобі персональну виставку, коли повернуся до Амбера.

— Ти серйозно? Ти кажеш це не просто тому, що... — Від образу Лабіринту почулося щось схоже на гарчання.

— А ось і критика, — прокоментував Люк. — Добре. Витягни всі Козирі Долі.

Я послухався.

— Перетасуй їх добряче. Сорочкою догори.

— Добре.

— Розгорни віялом.

Він нахилився вперед, витяг карту.

— Добре, — сказав він. — Я в грі. Коли будеш готовий, скажи йому, куди тебе перекинути. Залишайся на зв’язку. Агов, Лабіринте, я теж хочу склянку чаю з льодом.

Біля його правої ноги опинилася вкрита памороззю склянка. Він нахилився, підхопив її, зробив ковток.

— Дякую.

— Люку, — сказала Найда, — я не розумію, що відбувається. Що буде з тобою?

— Нічого страшного, — відказав він. — Не плач за мною, леді-демонице. Побачимося трохи згодом.

Він подивився на мене, вигнувши запитально брову.

— Перенеси нас до Джидраша, — проказав я, — на майдан між палацом та храмом.

Я тримав Люків Козир у скривавленій лівій долоні, поряд зі спикардом, що тихенько гудів. Я відчув, як Козир став холодним, і почув слова Люка:

— Ти чув, що він сказав.

І світ закрутився виром, і розкрутився, і ми стояли посеред холодного вітряного ранку в Джидраші. Я подивився на Люка крізь його Козир. Я один за одним відкрив канали на спикарді.

— Далте, ти можеш лишитися тут, — сказав я. — І ти теж, Найдо.

— Ні, — відказав здоровань.

А Найда, водночас із ним, сказала:

— Зажди!

— Ви обоє можете тепер вийти з гри, — пояснив я. — Жодна сторона не важить на вас. Але Корал мені треба заховати в якомусь безпечному місці. І самому сховатися.

— Ти в фокусі подій, — сказала Найда, — і, допомагаючи тобі, я можу допомогти Люкові. Візьми мене з собою.

— І мене також, — промовив Далт. — Я й досі в боргу перед Люком.

— Гаразд, — сказав я. — Люку, ти все чув?

— Еге ж, — сказав він. — Тобі час узятися до своєї справи. ...От лайно! Я хлюпнув на нього...

Його Козир почорнів.

Я не став чекати на янголів помсти, омахи полум’я, удари блискавок і стирчати тут, доки земля розчахнеться під нашими ногами. Я вихопив нас із-під юрисдикції Лабіринту напрочуд швидко.

І опинився горілиць на зеленій травичці під величезним деревом. Над моєю головою пропливали пасма туману. Трохи нижче перлився та виблискував татків Лабіринт. Юрт сидів по-турецьки на капоті, затиснувши клинок між колінами. При нашій появі він сплигнув на землю. Корвіна не було видно.

— Що відбувається? — запитав Юрт у мене.

— Мене побили, загнали в глухий кут, розчавили. Лежатиму тут і витріщатимуся на туман, поки остаточно не здурію, — сказав я. — Познайомся: це Корал, Найда та Далт. Послухай, що вони тобі розповідатимуть, і розповіси їм, що забажаєш. Не будіть мене, коли настане кінець світу, хіба що спецефекти виявляться винятково мальовничими.

І я зробив так, як сказав, під ледь чутний акомпанемент гітари та далекого голосу Сари К[201]. Трава була невимовно м’якою. Туман клубочився мені в голові, танув у чорноті.

А тоді, а тоді... А тоді, сер...

Я йшов. Йшов, майже плив торговою вуличкою в Каліфорнії, де часто робив покупки. Юрбилися дітлахи, подружні пари штовхали візочки з немовлятами, проходили жінки з пакунками, голоси губилися в уривках пісень, що долинали з динаміків музичної крамниці. Вуличні кав’ярні, виокремлені рослинами в вазонах, під тентами, пахощі делікатесів, закличні, манливі вивіски.

Йшов. Повз аптеку. Повз крамничку взуття. Повз цукрарню...

Вузький коридор, що веде ліворуч. Ніколи не помічав його раніше. Мушу повернути...

Дивно, тут мусив бути килим... а ще свічки у високих шандалах, і бра зі свічками, і канделябри на високих скринях. Стіни виблискували від їхніх від...

Я повернув назад.

Позаду нічого не було. Торгова алея зникла. Коридор закінчувався стіною. На стіні висів невеликий гобелен. Дев’ять зображених на ньому фігур дивилися на мене. Я смикнув плечем і знову розвернувся.

— Щось ще лишилося від твоїх чар, дядечку, — зауважив я. — То подивимося на них.

Я знову йшов. Тепер серед тиші. Уперед. До того місця, де мерехтливо блискотіли дзеркала. Я вже бачив це місце, колись давно, пригадав я, хоча тільки тепер збагнув, що шукати його треба було не лише в Замку Амбера. Воно було просто тут, висіло на кінчику спогадів, і я був там, мій молодший двійник, проходив цим місцем, і не сам... Але я знав, що ціною повернення до минулого стане втрата контролю над тим, що відбувається тепер. Знехотя я відпустив картинку і зосередив свою увагу на невеличкому овальному дзеркалі ліворуч від себе.

Я посміхнувся. Те ж саме зробило й моє віддзеркалення. Я