Читати книгу - "Дитя песиголовців"

— Ви, — сказала Марта, — самі впораєтеся, без запрошення. Кажіть, що хотіли, я поспішаю.

Він кивнув, мовляв, ок, узяв до уваги, потім підніс руку й подивився на великий, розміром із ґудзика, циферблат. Теж, як і ґудзики, чорний — тільки із помаранчевими іскорками відзначок по колу.

— Найближчі півгодини-годину в центрі будуть затори, але я компенсую твою затримку. Присядьмо все-таки. Мене, до речі, звуть пан Рудольф Хаустхоффер. Даруй, що не представився одразу, якось збила ти мене з пантелику своїм натиском.

— Я, типу, маю знати ваше ім’я?

— Це навряд чи. — Він усе-таки вхопив один зі стільців за спинку, розвернув і всівся боком, закинувши ногу на ногу. Черевики в нього були цеглистого кольору і чисті, хоча за вікном, подумала Марта, напевне сльота.

— Я не з тих, про кого пишуть у газетах, — сказав пан Хаустхоффер. — Я людина нецікава, і робота в мене, зрештою, нудна. Нудна, але важлива.

— Ви доктор, — згадала раптом Марта. — Я вас бачила — тоді, в лікарні, у дворі, коли привезли…

— Коли привезли твого батька, — спокійно погодився він.

— І потім іще раз, на медогляді. Ми здавали картки, а ви сиділи за сусіднім столом і розмовляли із братом Тамари Кадиш.

— Так і було. — Здається, пан Хаустхоффер навіть задоволений, що Марта його впізнала. — В цьому моя робота переважно й полягає. Зустрічатися із людьми. Розмовляти. Розв’язувати їхні проблеми. Я дійсно в певному сенсі доктор. Терапевт, можна сказати.

Марта байдуже стенула плечима:

— Ну, тоді ви точно помилилися дверима: тут нікому ваша допомога не потрібна.

Пан Хаустхоффер моргнув кілька разів, наче ці слова знову збили його з пантелику. Очі в нього були великі, опуклі, з іскристою райдужкою. Губи вузькі, ніс короткий, ніздрі широкі, із плавними обводами. На старанно поголеному підборідді проглядала ямочка — як єдина, ледве помітна вада.

— Це навряд чи, Марто, — сказав пан Хаустхоффер із легким докором. — Я рідко помиляюся. Але — до справ, адже час спливає.

В руках у нього раптом опинився жовтуватий, елегантний футляр. Пан Хаустхоффер вийняв із нього окуляри, акуратно розвернув їх і насунув на ніс. Перегорнув нотатничок.

— Скажи, будь ласка, коли ти востаннє бачила Маттеуса Ольчака?

— Кого?

Пан Хаустхоффер поглянув на неї з-над вузьких скелець:

— Маттеуса Ольчака. Одного з твоїх підопічних. Його матеріали, серед інших, з’явилися в останньому числі вашої стінгазети. От уже, — він знову поглянув на циферблат, — хвилин тридцять п’ять як обнародуваної в Мережі.

У номері було кілька матеріалів, але Марта одразу здогадалася, про який саме запитує акуратний пан Хаустхоффер. Подумала: спершу Штоц, тепер цей. Далися їм ті горщики.

Якщо, звісно, справа у горщиках.

— Ви про Дрона, — сказала вона, посміхнувшись. — То ми від безнадії, якщо чесно. У нього всі тексти дубуваті, ніколи нічого не поставиш, але не можна ж увесь час відмовляти, це жорстоко. Та й у нас терміни, а всі розхворілися.

— Марто, — сказав він м’яко, — ми ж дорослі люди. Ти ще й поспішаєш. Мені повторити запитання?

Вона стенула плечима:

— Та ні, не треба. Я просто подумала, ви через статтю, вона справді має дивний вигляд. А бачила я його… тижні зо два тому, щось таке. У спортзалі, коли макулатуру збирали. Після цього він у гурток не приходив, може, образився і попросив батьків, щоб перевели до якогось іншого. Так буває. А вам він, якщо не секрет, навіщо?

Пан Хаустхоффер слухав її і робив позначки у блокноті. Потім перегорнув сторінку, спитав, не підводячи погляду:

— А що його друзі? Не згадували раптом — хоч на уроки ходив?

— Я не запитувала…

— Але взагалі, — провадив він тим-таки тоном, навіть не дослухавши, — дивно: «образився і попросив, щоб перевели». Якщо не помиляюся, за весь час твоєї роботи в Інкубаторі жодна дитина з гуртка пана Штоца не пішла.

Вона ледве стрималася, щоб не гримнути, мовляв, якщо ви такий поінформований, якого вужа вдерлися сюди й ставите свої запитання.

Та ні, подумала Марта, ти ж на це й розраховуєш, я знаю. А от не дочекаєшся.

Вона знову стенула плечима:

— Раніше — не йшли, а тепер почали. Пан Штоц другий тиждень у відрядженні… Та чого це я, ви ж самі все знаєте.

Пан Хаустхоффер нарешті відволікся від свого нотатника.

— Ну, — сказав, — не слід мене переоцінювати. Я не всезнаючий, на жаль. То, виходить, від того понеділка Маттеус Ольчак на прізвисько Дрон в Інкубаторі не з’являвся? І у школі, вочевидь, теж — принаймні ти його там не зустрічала.

— Не зустрічала, — як на сповіді, зізналася Марта. Останній раз вона бачила Дрона, коли він — якраз у понеділок — заявився в гараж разом із Паулем Бударою та Жуком. Коли приніс їй подарунок на день народження.

Подарунок цей був із нею й зараз: великий, бурштинового кольору жолудь на срібному ланцюжку. Дрон так пишався ним: «ми його знаєш, як здобували!.. всією редакцією!..»

Про те, що батьки повезли його до якоїсь троюрідної тітки, Марта дізналася випадково, за кілька днів. І особливої уваги не звернула: повезли та й повезли, зараз у Нижньому Ортинську не кращі часі, може, робота якась трапилась чи інші причини з’явилися. У неї вистачало власних клопотів, щоб забивати собі голову такими речами.

Треба, подумала вона, перечитати. Що ж він там такого стрьомного навигадував, наш Маттеус.

— А все-таки, — сказала вона, склавши руки на грудях, — що, власне, сталося? У нас гурток останнім часом серйозно так змалів, знаєте. А ви тільки Дроном цікавитеся.

Пан Хаустхоффер із доброю посмішкою вже збирався щось відповісти, але завмер, хіба тільки вуха не здійняв чи там вусики-антенни не розвернув до вікна. Марта спершу не зрозуміла, в чому річ, а потім і сама почула: десь на проспекті вили, стогнали «борсукові» сирени. Із кожною секундою виття їхнє ставало дедалі голоснішим, нарешті воно злилося в єдину ноту, що дзвеніла так — аж скло у вікнах затремтіло. Це тривало недовго, секунд п’ять-шість, потім виття знову розпалося на окремі підвивання, що ставали тихішими, згасали…

Марта відчула, як по спині потягнуло холодком — звідкись ізнизу, від копчика, і вгору, до шиї.

— Не звертай уваги, — сказав пан Хаустхоффер. — Звичайні запобіжні заходи. Тебе це не торкнеться. Візьми-но. — Він вийняв із внутрішньої кишені візитівку того ж кольору, що й футляр для окулярів. Простягнув Марті картонний прямокутник. — Зателефонуй мені, будь ласка, якщо щось дізнаєшся про хлопчика чи його батьків. Рідні шукають, хвилюються. Кажуть, давно не виходили на зв’язок. Вдома їх теж не бачили, я у сусідів запитував. А за нинішніх часів, — додав він тим-таки доброзичливим тоном, — це погана ознака.

Пан Хаустхоффер підвівся, знову поглянув на годинник.

— Гадаю, вони вже почали вивантажувати. Ходімо, я відвезу тебе, куди скажеш.

— Зачекайте, — сказала Марта. — Хвилинку. Ви дещо забули.

Він