Читати книгу - "Кінь Перуна"

свіжозмолоченої пшениці паляниць напекти – двом робітникам треба день згаяти. Звісно, якщо зерно в торбі, а опара на печі.

Дідок слухав і за кожним словом усе з більшою повагою поглядав на парубкову торбу. А коли Захар замовк, проказав непевно:

– А у тебе знайдеться ще?

– Хто ж у дорогу з одною паляницею пускається? Звісно є…

– Даси кусень? – уже зовсім лагідно промовив лісовик і запопадливо приступив ближче. – Смачна…

– Дам, чого ж не дати…

Він витяг одну з трьох, що ще залишилися, паляниць. Розламав її навпіл. Та й простягнув більший шмат лісовикові.

– І я з вами підкріплюся… Думаю, до паляниці й шматок вудженого м’яса знайдеться. Та й цибулину мати клали… От лишень з водою сутужно, я нещодавно усю допив, а на джерельце ще не натрапив.

– Не турбуйся, –  аж засяяв лісовик, радий, що і його вміння на щось придасться . – Діставай з торби наїдки, а напої мої будуть. Оно дивися, – він вказав пальцем позад парубка. І хоч ще хвилю тому Захар міг би заприсягтися, що за плечима в нього росте стара порепана сосна, тепер там височіла розлога береза. А між вузлуватим корінням у неї примостилася гарненька діжечка, майже повна запашного соку. Він дзвінко скапував туди з дірочки в білому стовбурі. Ще й берестяний ківш висів неподалік, на обламаній гілці.

Дивина та й годі. Але парубок уже трохи звикся, пам’ятав, з ким до трапези сідає. На те й лісовик, аби кожне дерево йому корилося.

Не чинячись, зачерпнув з діжки повен ківшик, випив з насолодою, ще й крякнув од задоволення. Тоді зачерпнув удруге і перед дідусем поставив. Лісовик промовчав, та видно було, що до душі (якщо можна так про нечисть) йому гречність парубка.

Поїли. Лісовик ще й крихти згорнув на долоню і до рота всипав. Потім погладив себе по черевці та й каже:

– Ну, загадуй бажання… Та хутчіш, бо мене на сон хилить.

– Ов-ва, – здивувався Захар. – Яке ще бажання, дідусю?

– Твоє, – засміявся лісовик. – Найзаповітніше! Треба ж за гостину віддячити…

– От іще, – відмахнувся Захар. – Хіба ж я задля подяки пригощав?

– Знаю, знаю, що ні, – заспокоїв його дідок. – Тут інше… Ти віхті в постолах обернув?

– Так мати…

– Обернув, – провадив далі дідок, невідомо нащо намотуючи собі на руку бороду. – Прутик липовий зі шкіри обдер і в торбу поклав. А паляницею зі мною поділився. Чому?

– Хіба ж можна інакше? – здивувався парубок. – Хіба ж сита людина руку простягатиме. Змалку так вчать.

– Тільки я не лю-ди-на! – аж розсердився лісовик і тупнув ногою! – Я – нечисть! Як ви кажете… Тому й запитую тепер: чому?

– Та що «чому»? – аж розгубився Захар. – Не збагну я твоїх питань, дідусю. Ось, краще, ще соку нап’юся,бо аж у роті пересохло… – І потягнувся ковшем до діжки. А та, раз –  і пропала. Береза стоїть, сік капає, а діжечка щезла. Та й краплини соку в півметрі від землі теж пропадають…

– Потім нап’єшся, – бурчить дідок за плечима. – Питаю: чому від лісової нечисті, себто від мене, охороняєшся ретельно і вміло, а їжею ділишся?

– Та кажу ж, – знову почав своєї парубок, – Мати перед дорогою наказали…

– Дати лісовикові при зустрічі паляницю? – здивувався щиро дідок, аж борордою зеленою затрусив.

– Ні, – мусив визнати його слушність Захар. – Про хліб мати нічого не казали. Але я думав…

– Нарешті, – полегшено зітхнув лісовик. – От ми й дійшли суті. За те, що матір слухав – манівцями не блукатимеш. А за те, що лісовиком не погордував, з нечистю за трапезу сів, власного добра не пошкодував – бажання твоє сповню. Кажи: чого найдужче хочеш?

– Літати! – одразу, без намислу палко відказав хлопець. – Бодай раз орлом у небо злетіти!

– Тьху! – сплюнув лісовик. – Зі слиньком поведешся – дурниць наслухаєшся… Інший би грошей просив, каміння самоцвітного. А цей… тьху! Вважай, що я не чув нічого і  проси вдруге. Але на цей раз краще подумай! Третього шансу не подарую навіть такому телепневі.

– Ну, – посумнішав Захар, – коли не можна літати, то хотів би я вміти людей од хвороб різних вирятовувати… – протягнув непевно.

– От тобі й маєш! – аж сплеснув спересердя в долоні дідок. –  Ти йому – стрижене, він тобі – голене! Вже й надоумлював, а він далі своєї править. Чи ти й справді дурненький? Чому грошей не хочеш? Я ж багато можу дати. Глянь-но…

Парубок повернувся в той бік, куди показував лісовик, і земля наче розступилася перед його поглядом. І побачив у сухій ямі два величезні шкіряні лантухи, повні золотих монет і самоцвітів.

– Хіба лікувати людей – аж така дурість? – одвернувся від багатства байдуже. – Смерті дорогу заступати – тут уміння потрібне… За тим і йду до Актинія. Батькові моєму ще й п’ятдесяти не було, а якби я вмів… – парубок зітхнув. – Та й що  з тими грішми робитиму? – додав трохи згодом. – Одежа на мені справна. Голодним у громаді ніхто не буває, аби лиш не лінувався, бо такого геть проженуть. А з багатством – одна морока. Рано чи пізно довідається про скарб князь чи хто з бояр, от тоді й посопеш, як з дружиною прискаче… Ні, без грошей краще. Спокійніше… – мовив становчо і серйозно.

– Оно там знову діжа стоїть. Краще пий сік, аніж мудрагельствуй… Ще й баклагу націди – знадобиться, – обірвав парубка лісовик. – І коли ти вже такий дурень, то йди здоров. Нехай усе сповниться згідно з бажанням твоїм…

Захар слухняно обернувся до діжки, напився вволю гіркувато-солодкого трунку, набрав у баклагу, як веліли, а коли хотів ще щось запитати, то лісовика й слід пропав. Лише на пеньку, поруч із тим місцем де він сидів, лежить орлине перо. Покрутив парубок його в пальцях, обдивився з усіх боків, але так нічого й не второпав. Звичайна пір’їна…

– От лихо мені з тими загадками, ох-хо-хо… – зітхнув скрушно.

Зітхнув, а перед ним знову дідок з’явився. Позіхає невдоволено та очі кулачками тре.

– І чого тобі ще? Тільки-но задрімав! Ніякого спочинку. Наче не в хащах лісових живу,