Читати книгу - "І не лишилось жодного"

він чудово справлявся – навіював надію та віру.

На щастя, йому вдалося виплутатися з тієї справи… десять, ні, п’ятнадцять років тому. А все висіло на волосині. Усе могло запросто рухнути! Шок привів його до тями. Він перестав пиячити. Та, їй-богу, то була майже катастрофа…

Повз нього, оглушливо сигналячи, промчав величезний «супер-спортс далмейн» зі швидкістю вісімдесят миль на годину. Лікар Армстронґ ледь не в’їхав у живопліт. Один із тих молодих безумців, які гасали сільською місцевістю. Він ненавидів їх. Цього разу дивом не врізався. Чорт би забрав того молодика!

VІІ

Тоні Марстон, що з ревом мчав у містечко Мір, подумав про себе: «Кількість машин, що повзуть дорогою, просто лякає. Вічно хтось стоїть у тебе на шляху. А ще лізуть посеред дороги! Водіння в Англії – майже безнадійна справа… Не те, що у Франції, де можна нормально розігнатися…»

Можливо, варто зупинитися, щоб угамувати спрагу, чи рухатися далі? Часу предосить. Ще якихось сто з гаком миль. Випити б зараз склянку імбирного пива з джином. Ну й шкварить сьогодні!

На тому острові можна буде гарно розважитися, якщо погода триматиметься.

Цікаво, хто ж такі ті Оуени. Багаті до відрази. У Борсука на таких людей нюх. Звісно, він мусив сюди їхати, що ж залишається бідаку без власних грошей…

Сподіватимемося, що вони щедрі на випивку. Ніколи не знаєш, чого чекати від людей, які заробили гроші, а не успадкували їх. Прикро, що чутки, нібито Ґабріела Терл придбала острів, не підтвердилися. Він би краще провів час із кіношниками.

Ну, він сподівався, що кількох дівчаток там зустріне…

Вийшовши з готелю, він потягнувся, позіхнув, подивився на блакитне небо і вліз у свій «далміан».

Кілька молодих жінок захоплено дивилися на нього: високого зросту, ставний, кучеряве волосся, засмагле обличчя і сині-сині очі.

Він завів двигун і з ревом помчав вузькою вуличкою. Старі чоловіки та хлопчаки-кур’єри відскочили вбік. Хлопці захоплено дивилися на автомобіль.

Ентоні Марстон продовжив свій шлях тріумфу.

VІІІ

Містер Блор їхав пасажирським потягом із Плімута. У вагоні був лише один пасажир, старий моряк із посоловілими очима. Поки що він спав.

Містер Блор охайно занотовував у невеличкому записничку.

– Ось уся група, – бурмотів він про себе. – Емілі Брент, Віра Клейторн, лікар Армстронґ, Ентоні Марстон, старий суддя Ворґрейв, Філіп Ломбард, генерал Макартур, кавалер орденів Святого Михайла й Святого Георгія та ордена «За видатні заслуги», і прислуга: містер Роджерс із дружиною.

Він закрив записник і поклав його назад у кишеню. Зиркнув на чоловіка, що дрімав у кутку.

– Перепився, – поставив точний діагноз містер Блор.

Він почав вдумливо перебирати справи в голові.

– Здається, робота дуже проста, – подумав він. – Навіть не уявляю, що може піти не так. Сподіваюся, мій вигляд не викликатиме підозр.

Він підвівся та уважно подивився на своє відображення у дзеркалі. Обличчя з вусиками, що відбивалося там, видавало військового. Воно було майже безвиразне, із сірими, близько посадженими очима.

– Міг би зійти за майора, – промовив містер Блор, – але ні, я забув. Там же є той старий військовий. Одразу вирахує мене. Південна Африка, от моя легенда. Жоден із гостей не має з нею нічого спільного, а я саме читав той буклет, то зможу щось сказати про країну.

На щастя, жителем колоній міг бути хто завгодно. Містер Блор розумів, що представивши себе як грошовитого чоловіка з Південної Африки, він може ввійти в будь-яке товариство невикритим.

Солдатський острів. Він пам’ятав його ще з дитинства… Смердюча скеля з купою чайок за милю від узбережжя. Назву він отримав через схожість із головою чоловіка.

Чудова ідея побудувати на ньому будинок! У негоду там жахливо! Але в мільйонерів свої примхи!

Старий у кутку прокинувся і промовив:

– У морі ніколи не можна бути впевненим, ніколи!

Блор згідливо кивнув.

– Так, правду кажете.

Моряк двічі гикнув і сумно сказав:

– Наближається шквал.

Блор відповів:

– Та ні, чоловіче. Чудовий день.

Старий сердито заперечив:

– Шторм іде! Я відчуваю його в повітрі.

– Можливо, ви маєте рацію, – сказав Блор примирливо.

Потяг зупинився на станції, старий підвівся, похитуючись.

– Я виходжу тут. – Він зашпортався біля вікна. Містер Блор допоміг йому.

Старий зупинився у дверях. Урочисто підняв руку й закліпав затуманеними очима.

– Пильнуйте й моліться! Пильнуйте й моліться! Судний день гряде.

Виходячи з вагона, він рухнув на перон. Лежачи, подивився на Блора й проказав із особливою гідністю:

– Я звертаюся до вас, молодий чоловіче. Судний день уже дуже близько.

Опускаючись на своє місце, містер Блор подумав: «Йому до Судного дня ближче, ніж мені!»

Але, як часто трапляється, він помилявся…

Розділ другий

І

На оукбриджській станції стояла групка людей, нерішуче роззираючись. Позаду них тупцяли на місці носильники з валізами. Хтось із них вигукнув:

– Джиме!

Один із таксистів підійшов до них.

– Ви, певно, на Солдатський острів? – запитав він із м’яким девонським акцентом.

Четверо людей підтакнули й одразу ж почали поглядати одне на одного.

Водій звернувся до судді Ворґрейва як до найстаршого з групи.

– Тут два таксі, сер. Але одне з них повинно почекати на пасажирський потяг із Ексетера – це лише кілька хвилин – ним добирається ще один джентльмен. Можливо, хтось із вас зачекає? Вам буде комфортніше їхати.

Віра Клейторн, добре пам’ятаючи про свою посаду секретаря, одразу ж відповіла.

– Я зачекаю, – сказала вона. – Якщо ви не заперечуєте. – Вона зиркнула на інших трьох, у її погляді та голосі відчувався відтінок владності, який з’являється, коли обіймаєш керівну посаду. Можливо, так само вона вказувала, хто з дівчаток грає у якому тенісному сеті.

Міс Брент сухо відказала: «Дякую», і, схиливши голову, сіла в таксі, дверцята якого таксист тримав відчиненими.

Суддя Ворґрейв попрямував за нею.

Капітан Ломбард сказав:

– Я почекаю із міс…

– Клейторн, – підказала Віра.

– Мене звати Ломбард. Філіп Ломбард.

Носильники виклали валізи на таксі. Ворґрейв із притаманною юристу обачністю звернувся до міс Брент:

– Гарна сьогодні погода.

– Так, справді, – озвалася та.

«Дуже статечний старий джентльмен, – подумала вона. – Таких рідко зустрінеш у пансіонатах на узбережжі. Очевидно, у місіс чи міс Олівер вишукана компанія…»

– Ви добре знаєте ці місця? – запитав Ворґрейв.

– Я бувала в Корнволлі й у Торкі, але вперше опинилася у цій частині Девону.

Суддя продовжив:

– Я теж ці краї зовсім не знаю.

Таксі рушило.

Водій другого таксі запропонував:

– Можливо, присядьте в машину, поки чекаєте?

– Ні, дякую, – рішуче відмовилася Віра.

Капітан Ломбард розсміявся.

– Та стіна, освітлена сонцем, набагато приємніша. Чи, можливо, ви хочете увійти всередину вокзалу?

– Ні, дякую. Так приємно вибратися із задушливого потяга.

– Так, подорож потягом – справжнє випробування за такої погоди.

– Сподіваюся, що вона затримається, я про погоду, – підтримала розмову Віра. – На жаль, англійське літо таке мінливе.

Не намагаючись бути оригінальним, Ломбард запитав:

– Ви добре знаєте ці краї?

– Ні, я тут уперше. – І швидко додала, вирішивши одразу ж чітко прояснити своє місце: – Я навіть свого роботодавця ще не бачила.

– Роботодавця?

– Так. Я – секретарка місіс Оуен.

– О, зрозуміло. – І непомітно