Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Ходімо. Вона знайде нас.

Міккі мав рацію. Ніккі постійно спізнювалася. Та з іншого боку, ми домовлялися про інше. Ми мали триматися гуртом. Поодинці на ярмарку було небезпечно. Надто ж для дівчини.

— Зачекаймо ще п’ять хвилин, — запропонував я.

— Та ти, напевно, жартуєш! — вигукнув Гладкий Ґев, намагаючись зімітувати (хоч йому це не дуже вдавалося) відомий вигук Джона Макінроя[1].

Гладкий Ґев полюбляв імітувати інших людей. Здебільшого американців. І це йому вдавалося так паршиво, що ми аж за боки хапалися зо сміху.

Металевий Міккі не сміявся аж так нестримно, як ми з Гоппо. Йому не подобалося, коли ми з ним не погоджувались. Утім, це не мало великого значення, бо щойно ми втихомирились, як почувся знайомий голос:

— Що вас так насмішило?

Ми обернулися. Ніккі підіймалася пагорбом і йшла до нас. Як завше, забачивши її, я відчув дивне тріпотіння в животі. Мовби я зненацька сильно зголоднів і потерпав від легкої нудоти.

Того дня вона розпустила волосся, що сплутаною хвилею спадало в неї за спиною, майже торкаючись країв її потертих джинсових шортів. Вона вбралася в жовту майку, комірець якої було оздоблено малесенькими блакитними квіточками. На шиї зблиснуло щось срібне. Невеличкий хрестик на ланцюжку. На плечі висіла велика й важкенька на вигляд сумка з мішковини.

— Ти спізнилася, — сказав Металевий Міккі. — Ми чекали на тебе.

Ніби то була його ідея.

— Що в сумці? — поцікавився Гоппо.

— Тато хоче, щоб я роздала цей мотлох на ярмарку.

Вона видобула з сумки листівку й простягнула її нам.

«Приходьте до церкви Святого Томи і возвеличуйте Господа Нашого. Жоден атракціон не подарує вам більшої втіхи!»

Батько Ніккі був священиком у місцевій церкві. Я ніколи не ходив до церкви, — мама з татом такого не практикували, — але я бачив його в місті. Він носив маленькі круглі окуляри, а його лисину вкривало ластовиння, схоже на те, що на носі в Ніккі. Він завжди усміхався й ґречно з усіма вітався, але мене трохи лякав.

— Шановні, та це ж купа смердючого кінського лайна, — сказав Гладкий Ґев.

«Смердюче» або «летюче кінське лайно» — це ще одна улюблена фразочка Гладкого Ґева, яку він часто супроводжував звертанням «шановні», вдаючись при цьому до якогось дивного аристократичного акценту — хтозна навіщо.

— Ти ж не збираєшся цього робити? — питаю я, вмить уявляючи собі, як усі наші плани йдуть котові під хвіст, і замість розваг, ми плентаємося за Ніккі, доки вона роздає листівки.

Вона зиркнула на мене. Її погляд чимось нагадав мені маму.

— Звісно ж, ні, дурнику, — відказала Ніккі. — Візьмемо кілька штук, розкидаємо навколо, ніби люди самі їх позбулись, а решту пожбуримо в смітник.

Ми всі засміялися. Нема нічого кращого, як утнути щось недозволене і при цьому ще й перехитрувати дорослого.

Ми порозкидали листівки, пожбурили сумку геть і пішли розважатися. «Орбітальний політ» (це було суперкльово), автодром, де Гладкий Ґев влупився в мене з такою силою, що я відчув, як хруснув мій хребет, «Космічні ракети» (доволі захопливі торік і трохи нудні цьогоріч), спіральна гірка, «Метеорит» і «Піратський корабель».

Ми їли гот-доґи, а Гладкий Ґев з Ніккі намагалися виловити гумових каченят і на власному досвіді дізналися, що приз, який отримуєш, не завжди такий, котрого хочеш, а потім заходилися сміхом і кидали одне в одного своїх маленьких недоладних плюшевих звірят.

Ми й не помітили, коли почало вечоріти. Запал і адреналін потроху випаровувалися, натомість я розумів: у мене залишилось обмаль грошей, хіба що на два-три атракціони.

Я запхав руку до кишені, збираючись витягти гаманця. Серце підстрибнуло мені до горла. Гаманця не було.

— Дідько!

— Що таке? — запитав Гоппо.

— Гаманець. Я його загубив.

— Упевнений?

— Упевнений, хай йому чорт.

Та я про всяк випадок перевірив ще й іншу кишеню. Обидві порожні. Дідько.

— Де ти бачив його востаннє? — поцікавилася Ніккі.

Я намагався пригадати. Я знав, що гаманець був у мене після останнього атракціону, бо я перевіряв. До того ж опісля ми купляли гот-доґи. Я не брав квитка на гру «Спіймай каченя», тому…

— Біля ятки з гот-доґами.

Ятка з гот-доґами розташовувалася по інший бік ярмарку, у протилежному від «Орбітального польоту» і «Метеорита» напрямку.

— Дідько, — повторив я.

— Ходімо, — сказав Гоппо. — Пошукаємо його там.

— А який сенс? — утрутився Металевий Міккі. — До цього часу його хтось уже підібрав.

— Можу позичити тобі трохи грошей, — запропонував Гладкий Ґев. — Але в мене зосталося небагато.

Я був більше ніж упевнений, що він збрехав. Гладкий Ґев завжди мав більше коштів, аніж ми. А ще він мав найкращі іграшки і найновішого, найблискучішого велосипеда. Його батько володів місцевим пабом, який називався «Буйвіл», а його мама продавала косметику «Avon». Гладкий Ґев був щедрим, але я добре знав, що він дуже хотів покататися ще на кількох атракціонах.

Я похитав головою.

— Дякую. Усе гаразд.

Зовсім ні. Я відчував, як від сліз починають пекти очі. І справа не лише в загублених грошах. Я почувався дурнем, мій день зіпсовано. Я знав, що мама розсердиться й неодмінно дорікне: «А я тобі казала».

— Ви розважайтеся, — сказав я, — а я піду до ятки з гот-доґами і пошукаю гаманця. Нема потреби йти всім.

— Супер, — відказав Металевий Міккі. — Гайда. Ходімо.

Вони повільно розбрелися по ярмарку. Я бачив, що вони відчули полегкість. Адже це не їхні гроші загубились і не їхній день зіпсовано. Я поплентався до іншого кінця ярмарку, до ятки з гот-доґами. Він був якраз навпроти атракціону «Вальс», тому я взяв його собі за орієнтир. Такий атракціон просто неможливо проґавити. Він був у самісінькому центрі ярмарку.

Звучала музика, перекручена стародавніми динаміками. Блимали різнобарвні вогники, а люди верещали, коли екіпажі дерев’яної каруселі оберталися чимраз швидше.

Я підійшов до ятки і взявся шукати, ретельно оглядаючи кожен клаптик землі. Сміття, обгортки від гот-доґів і ніякого гаманця. А чого я сподівався? Металевий Міккі мав рацію. Хтось уже давно його підібрав і поцупив мої гроші.

Я зітхнув і підвів голову. Першим я побачив Блідого Чоловіка. Це, звісно ж, не було його справжнє ім’я. Пізніше я довідався, що його звали містер Геллоран і він був нашим новим учителем.

Його важко було не помітити. Насамперед тому, що він був дуже високий і надзвичайно худий. На ньому були вибілені джинси, мішкувата біла сорочка й крислатий солом’яний капелюх. Він скидався на того співака із сімдесятих, якого любила моя мама. На Девіда Бові.

Блідий Чоловік стояв біля ятки з гот-доґами, потягуючи крізь соломинку якийсь блакитний напій, і дивився на Вальсову