Читати книгу - "Небіж чаклуна"

відразу, але незабаром їй теж стало страшно, бо насамперед дядько Ендру пройшов до дверей кімнати, зачинив їх і крутнув ключ у замку. Потім обернувся, подивився на дітей своїми світлими очима й усміхнувся, показавши всі свої зуби.

– Ось так! – сказав він. – Тепер моя дурепа сестра не дістанеться до вас.

Дядько Ендру поводився зовсім не так, як поводився б інший дорослий. Серце Поллі підскочило до горла, і вона та Діґорі поточилися до невеличких дверей, крізь які вони сюди ввійшли. Але дядько Ендру був надто швидкий для них. Він опинився позаду них, замкнув маленькі двері також і став перед ними. Потім потер собі руки й клацнув суглобами – він мав дуже довгі, білі й гарні пальці.

– Я в захваті, що бачу вас тут, – сказав він. – Двоє дітей – якраз те, що мені треба.

– Будь ласка, містере Кеттерлі, – попрохала Поллі. – Мені скоро обідати, і я мушу повернутися додому. Відпустіть нас, будь ласка.

– Поки що ні, – сказав дядько Ендру. – Я не можу втратити таку чудову нагоду. Мені потрібні двоє дітей. Розумієте, я на середині великого експерименту. Я випробував його на морських свинках і, здається, досяг успіху. Але морська свинка мало що може сказати і ти не поясниш їй, як повернутися назад.

– Дядьку Ендру, скоро справді обід і незабаром нас шукатимуть. Ви повинні відпустити нас, – сказав Діґорі.

– Повинен? – перепитав дядько Ендру.

Діґорі й Поллі перезирнулися. Вони не посміли сказати нічого, але їхні погляди означали: «Який це жах!» і «Ми повинні переконати його».

– Якщо ви відпустите нас тепер обідати, – сказала Поллі, – ми прийдемо потім, після обіду.

– Але звідки я знатиму, що ви прийдете? – запитав дядько Ендру з підступною посмішкою. Та, здавалося, він змінив думку. – Ну гаразд, гаразд, – сказав він. – Якщо ви справді повинні йти, то йдіть собі. Я не можу сподіватися, що двом молодим людям буде цікаво розмовляти з таким старим йолопом, як я. – Він зітхнув і провадив далі: – Ви собі не уявляєте, яким самотнім я іноді почуваюсь. Та байдуже. Ідіть собі обідати. Але я повинен нагородити вас подарунком, перш ніж ви підете. Не щодня мені доводиться бачити дівчинку у своєму старому й занедбаному кабінеті. А надто, якщо ви дозволите мені так сказати, таку симпатичну юну леді, як ви.

Поллі вже здавалося, що він зовсім не божевільний.

– Ти хочеш мати кільце, моя люба? – запитав дядько Ендру, звертаючись до Поллі.

– Ви маєте на увазі оті жовті чи зелені кільця? – поцікавилася Поллі. – Які вони гарні!

– Але не зелене, – сказав дядько Ендру. – Боюся, я не можу роздавати зелені кільця. Але я з великою радістю і любов’ю подарую тобі одне з жовтих. Підійди до столу й спробуй надіти на палець одне з них.

Поллі тепер цілком подолала свій страх і переконалася в тому, що старий джентльмен не божевільний; а в тих осяйних кільцях було справді щось дуже привабливе. Вона підійшла до таці.

– Я чую, що гудіння в цій кімнаті стає гучнішим. Схоже, його створюють кільця.

– Що за дивна фантазія, моя люба, – засміявся дядько Ендру.

Його сміх здавався дуже природним, але Діґорі побачив палкий, майже жадібний вираз на його обличчі.

– Поллі! Не будь дурепою! – вигукнув він. – Не торкайся їх!

Але було пізно. Коли він це вигукнув, рука Поллі потяглася до таці й торкнулася одного з кілець. І вмить без спалаху, без шуму чи будь-якого попередження Поллі зникла. Діґорі та його дядько залишилися в кімнаті самі-одні.

Розділ 2

Діґорі та його дядько

Це сталося так несподівано й було так жахливо не схоже на все, що будь-коли відбувалося з Діґорі навіть у кошмарах, що в нього вихопився зойк. Долоня дядька Ендру вмить затулила йому рот.

– Замовкни! – просичав він у вухо Діґорі. – Якщо ти кричатимеш, твоя мати почує твій крик. А ти знаєш, як вона може перелякатися.

Як Діґорі розповідав потім, від жахливої брутальності дядька у ставленні до малого небожа його майже занудило. Але, звичайно, він більше не дозволяв собі зойкнути.

– Так буде краще, – сказав дядько Ендру. – Можливо, ти не міг утриматися від крику. Людину неминуче опановує шок, коли вона бачить, як щось зникає на її очах. Навіть я був приголомшений, коли морська свинка зникла переді мною вчора вночі.

– У тебе також вихопився тоді зойк? – запитав Діґорі.

– О, ти чув його чи не так? Сподіваюся, ти не шпигував за мною?

– Ні, звичайно, – обурено відповів Діґорі. – Але що сталося з Поллі?

– Ти можеш привітати мене, мій дорогий хлопче, – сказав дядько Ендру, потираючи руки. – Мій експеримент завершився успішно. Мала дівчинка зникла з нашого світу.

– Що ти з нею зробив?

– Я відіслав її – як би тобі сказати – до іншого місця.

– Що ти маєш на увазі? – допитувався Діґорі.

Дядько сів у крісло й сказав:

– Гаразд, я розповім тобі все про свій експеримент. Ти коли-небудь чув про стару місіс Ліфей?

– Вона була моєю двоюрідною бабусею чи щось таке? – запитав Діґорі.

– Не зовсім так, – відповів дядько Ендру. – Вона була моєю хрещеною матір’ю. Подивися он там, на стіні.

Діґорі поглянув на збляклу фотографію і побачив обличчя старої жінки в капелюшку. Тепер він зміг пригадати, що колись бачив це саме фото у старій шухляді, вдома, у селі. Він запитав у матері, хто це, й мати не виявила особливого бажання розповідати йому, хто там зображений. «Проте обличчя гарне, – подумав Діґорі, – хоч на тих старих фотографіях ніколи нічого не розбереш».

– З нею було щось не так, дядьку Ендру? – запитав хлопчик.

– Ну, знаєш, – сказав дядько Ендру, захихотівши, – це залежить від того, що для тебе не так. У людей такі обмежені мізки. Вона, безперечно, була дуже дивною у своєму пізнішому житті. Тому вони її й замкнули.

– У божевільні, ти хочеш сказати?

– Ой, ні, ні, – палко заперечив дядько Ендру. – Нічого подібного. Вони лише вкинули її до в’язниці.

– Он як! – здивувався Діґорі. – Що такого вона вчинила?

– Ох, бідолашна жінка, – відповів йому дядько Ендру. – Вона повелася дуже необережно. На світі багато всіляких речей, і нам не слід цікавитися ними всіма. Вона була завжди добра до мене.

– Але послухай, дядьку, до чого тут Поллі? Я хотів би, щоб ти…

– На все свій час, мій хлопче, – сказав дядько Ендру. – Вони випустили на волю стару місіс Ліфей, перш ніж вона померла, і я був одним із небагатьох людей, кому вона дозволила доглядати себе, коли востаннє захворіла. Вона не любила примітивних, обмежених людей, ти розумієш. Я теж їх не люблю. Але вона і я були зацікавлені одними й тими самими речами. Я був у неї