Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 1"

академічним Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка, в якому містяться статті про дослідження шевченкознавців, урочисті зібрання, інші помітні заходи, присвячені вшануванню пам’яті поета, де повсюди першим серед виступаючих науковців називається призвіще О. І. Білецького. Ви також не знайдете жодної, більш-менш відомої наукової конференції в Києві, Москві чи Каневі, присвяченої Тарасові Григоровичу в мистецтві, зокрема в поезії, де серед доповідачів першим не оголошувався б славнозвісний академік9.

Показово, що один з найавторитетніших вітчизняних шевченкознавців академік Євген Степанович Шабліовський відкрив одне з своїх фундаментальних шевченкознавчих досліджень присвятою: «Світлій пам’яті академіка Олександра Івановича Білецького – вчителя, друга; чудовій людині – свою працю присвячує автор»10.

У цій ґрунтовній (понад п’ятисотсторінковій) праці Є. С. Шабліовський, характеризуючи поезію Т. Г. Шевченка, неодноразово посилається на свого вчителя: «У творах Шевченка, як зазначає О. І. Білецький, звучить «то задушевна лагідність матері, що співає над колискою дитини, то гнівні зойки Прометея, то мінорна скарга скривдженого сироти, то мідний тон труби, яка кличе до повстання»»11.

СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТОК АКАДЕМІЧНОГО ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВА

Перший директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка

Віддаючи справедливу данину незаперечному фундатору вітчизняного шевченкознавства та довголітньому керівникові академічного Інституту літератури О. І. Білецькому (розгорнуті його погляди, які становлять, на нашу думку, наріжний камінь справжнього сучасного шевченкознавства, будуть подані пізніше), безперечно, варто й корисно звернутись і до самого процесу становлення основного наукового центру в республіці – Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка – та ближче ознайомитись із різнобічною особистістю його першого директора – харків’янина – академіка Дмитра Івановича Багалія12.

Безсумнівно, розповідаючи про цього видатного українського вченого-історика та яскраву й відповідальну особистість, аж ніяк недостатньо обмежуватись довідкою з «Шевченківського словника». Правомірно звернутися й до «Автобіографії» цієї скромної та вимогливої до себе людини. Переважно до того часу, коли Багалій очолював загальну перебудову дослідницької літературознавчої праці в Україні.

Реформа вищої школи на Україні

«Я, – розповідав у «Автобіографії» Дмитро Іванович, – й після 1917 р. працював у Харківському університеті, тепер зреформованому. Реформа вищої школи на Україні набула радикальніших форм, ніж у межах РФСР.

Вона полягала, окрім рішучої зміни програми, головним чином у тім, що університет як universitas literarum перестав існувати. З нього відокремився медичний факультет в окремий інститут, правничий факультет ліквідовано, а частину його дисциплін переведено до Інституту народного господарства. Історично-філологічний і фізично-математичний факультети об’єднано в Інститут народної освіти, що короткий час до того називано Академією теоретичних знаннів. Особливо позмінювано програми на колишньому історично-філологічному факультеті – класицизм, що давніш… був за основу його дисциплін, остаточно зліквідовано, і залишилися дисципліни історичні, історично-літературні та лінгвістичні, а до них додано нові дисципліни революційного часу, у тому числі методичні і педагогічні, бо й сам Інститут перетворився у педагогічну вищу школу. Наукову поставу викладів не було знищено, в університетах залишилися старі професори; університетські виклади, як і колись, мали базуватися на науковій основі. Хто бажав, міг обмежитися виключно навчальною працею по вищих школах, більшість же навчальну працю проводили по вищих школах, а науково-дослідну – в дослідних установах, утворених згодом.

Стара «нова» професура йде до нових вишів

Щодо професури, то й тут насамперед використовувано старий її актив, хто хтів і міг викладати по нових вищих школах дисципліни з свого фаху або перейти на нові (хоч були й такі професори, що їхні дисципліни зліквідовано зовсім). Одночасно утворювано й новий контингент викладачів. Професура в масі не брала участі в утворенню нового статуту вищих шкіл – цю функцію взяла на себе Наркомосвіта, що не визнавала за доцільний у новому ладі принцип автономії для вищих шкіл. Тим часом принципа цього… вперто одстоювала професура за передреволюційних часів в університетах. Але ж тоді це була одночасно й боротьба проти самодержавства й бюрократії. Воно, правда, виборче й тепер деякою мірою все ж залишилося по вищих школах. Зовсім нове з цього погляду було те, що притягнено до роботи в різних органах шкільного управління представників од організованого студентства. Цим виправлено велику несправедливість передреволюційних часів, коли влада й міністерство вважали студентів, свідомих громадян, за недолітків-школярів. Студентські рухи, що проти них провадило вперту і безглузду боротьбу царське міністерство, одразу зникли в зв’язку з тим, що запроваджено революційний загальний лад у житті цілого суспільства – зник старий лад, позникали й причини для студентських рухів – зникли й самі рухи. Щодо професури, то вона скрізь пішла на практичну роботу до вищих шкіл, ба навіть ладна була взяти участь у складанні проекту статуту для вищої школи. У кожному разі це було в Харкові, де тодішній голова харківського відділу наросвіти Істомін, вже не знаю, чи то з власної ініціативи, чи за дорученням од Наркомосвіти, зорганізував для цього комісію з професорів та викладачів харківських вищих шкіл – і туди справді повходили мало не всі представники харківської професури. Я брав гарячу участь у цій комісії, секретарював у ній і редагував виробленого проекта. Тільки ж колективна праця й думка не мали ніякісіньких практичних наслідків, ба навіть не можу сказати, чи користувалися ними як матеріалом офіційні складачі положення про вищі школи. Щодо мене, то повинен зауважити, що я зовсім не брав потім участі у виробленні нових положень для вищої школи на Україні, бо перша спроба, що одібрала у нас усіх силу часу, конкретних наслідків не дала жодних.

Як професор Багалій викладав історію України

Я працював по 1917 р. у Харківському університеті, що перетворився на Академію теоретичних знаннів, а згодом на Інститут народньої освіти, як професор на катедрі історії України, виконував ще до того короткий час обов’язки декана в Академії теоретичних знаннів <…>

Нові студенти і студентки цікавились моїми курсами з історії України й моїми семінарами. Історії України відведено було відповідне для її ваги місце в програмі нашого інституту. Я сам під цей час ступив на новий шлях у розумінні і викладанні українського історичного процесу, надавши йому нового освітлення, якого трималася здебільшого і моя аудиторія. І цей шлях значною мірою уже підготовано у мене попередн ьою народницькою українською ідеологією. Тут передо мною – старим українським істориком, що засвоював собі новий підхід – спробувати викладати загальний український процес у новому матеріалістичному освітленні, що ще дуже мало одбилося у науковій літературі, та коли воно в ній одбилося, знайшло відповідні собі вирази, треба було критично до них поставитися, щоб не були догматичні та штучні, а підсилювали їх