Читати книгу - "Глибоко під водою"

не сягає сонячний промінь, різкий сморід прілого листя — і цей запах переніс мене в минуле.

Я штовхнула двері, уже майже очікуючи почути голос моєї матері, яка гукає мене з кухні. Не замислюючись, я знала, що треба штовхнути двері стегном з того місця, де вони заїдають. Я вийшла в коридор і зачинила за собою двері, мої очі щосили намагалися щось розгледіти в темряві, тілом бігли мурашки від раптового холоду.

На кухні, під вікном стоїть дубовий стіл. Чи той самий? На вигляд схожий, але цього не може бути: місце відтоді переходило з рук в руки занадто багато разів. Я б могла перевірити, якби пролізла під нього й пошукала знаки, які залишили там ми з тобою, але від самої цієї думки в мене прискорюється серцебиття.

Пам’ятаю, як сюди вранці заходило сонце, і якщо сісти з лівого боку, обличчям до плити «Aga» — то перед тобою опиняється ідеальний краєвид на старий міст. Як красиво, казали всі, хто сидів на цьому місці, тільки от вони не бачили по-справжньому. Вони ніколи не відчиняли вікна й не висовувалися, вони ніколи не дивилися вниз на колесо, яке гнило, стоячи на місці, вони ніколи не дивилися на сонячне світло, яке виграє на поверхні води, вони ніколи не бачили, якою насправді була вода: зеленувато-чорною і сповненою живих і вмирущих істот.

З кухні, у коридор, повз сходи, глибше в будинок. Я вийшла на це місце так раптово, що мене просто кинуло крізь величезні вікна, що виходять на річку — просто туди, у річку, здавалося, якщо їх відчинити, вода рине через широке дерев’яне підвіконня і далі, вниз.

Пам’ятаю. Кожного того літа ми з мамою сиділи на цьому підвіконні, спершись на подушки, підібгавши ноги, майже торкаючись п’ятами, з книжками на колінах. Десь стояла й тарілка з закусками, хоча вона ніколи навіть не торкалася їх.

Я не могла дивитися на це — побачивши це вікно знову отаким, відчула, як мене охоплює біль і розпач.

Тиньк зі стін було зчищено й оголено цегляну кладку, а обстановка — геть-чисто твоє відображення: східні килими на підлозі, важкі меблі чорного дерева, великі дивани й шкіряні крісла, аж надто багато свічок. І куди не глянь — свідчення твоєї одержимості: великі репродукції в рамах: «Офелія» Мілле, прекрасна і безтурботна, з відкритим ротом і розплющеними очима, із затиснутим у руці букетом. «Потрійна Геката» Блейка, «Відьомський шабаш» Гойї, його ж таки «Пес». Цю картину я ненавиджу найдужче: на ній бідолашна тварина, тонучи, щосили намагається тримати голову над припливною хвилею.

Мені почувся телефонний дзвінок — він долинав неначе звідкись з-під будинку. Я пішла на звук через вітальню, потім трохи вниз сходинками — гадаю, там раніше була повна всякого мотлоху комора. Одного року її залило, і все, що там було, вкрилося мулом, неначе будинок сам став частиною річкового русла.

Я увійшла в кімнату, яка стала твоїм кабінетом. Вона була заповнена фотообладнанням, екранами, прожекторами, засобами для пı´дсвітки, там стояв принтер, на підлозі валялися папери і книжки, попід стіною стояли шафи з картотекою. І фотографії, звичайно. Твої фотографії вкривали кожен дюйм тинькованої стіни. Незвичному оку могло б здатися, що ти обожнюєш мости: Золоті ворота, Нанкінський міст через Янцзи, Віадук Принца Едварда в Торонто. Але якщо придивитися… Річ не в мостах, це не якась любов до цих шедеврів архітектури й техніки. Подивіться ще раз — і побачите, що на стіні не тільки мости, а й скеля Бічі-Хед, Аокіґахара, Прейкестолен. Місця, куди зневірені люди йдуть, щоб покласти край стражданням, собори відчаю.

Навпроти входу — знімки Затону Утоплениць. Знову, знову й знову, з кожного можливого кута, з кожної точки: блідий і обледенілий взимку біля чорної і суворої скелі, чи то гра сонця на воді влітку — оаза в зеленому розмаї, чи то похмурий, сірий, мов кремінь, а вгорі — хмари над головою, і ще, ще, і ще. Зображення зливаються в одне — запаморочливий удар по зору. Я відчувала, ніби я — там, у тому місці, ніби стою на вершині скелі, дивлюся вниз у воду, відчуваю цей жаский трепет, спокусу забуття.

Нікі

Деякі з них увійшли в воду з власної волі, деякі — ні, і якби ви спитали Нікі — тільки от навряд чи хтось збирався б це робити, бо ніхто ніколи не питав її — Нел Ебботт пішла не з власної волі. Але ніхто не збирався питати її, та й ніхто не збирався слухати її, так що насправді їй не було сенсу казати щось. Особливо поліцейським. Навіть якби вона не мала проблем із законом раніше, вона б не стала говорити з ними про це. Занадто великий ризик.

Нікі мала квартиру над продуктовим, власне, тільки одну кімнатчину з кухнею на кшталт камбуза та ванною кімнатою, малою настільки, що вона практично не виправдовувала такої назви. Немає про що й говорити, майже немає чого показати за все життя, зате Нікі мала зручне крісло біля вікна з краєвидом на місто, і отам вона сиділа та їла, і навіть іноді дрімала, бо їй останніми ночами майже не спалося, тож не було особливого сенсу лягати в ліжко.

Вона сиділа і спостерігала, як хтось приходить і відходить, а коли не бачила, то відчувала. Навіть до того, як отам на мосту починали блимати сині вогники, вона відчула щось. Вона не впізнала, що це Нел Ебботт, спочатку не впізнала. Люди думають, що ясновидці власне й бачать ясно, мов крізь кришталь, але це не настільки просто. Вона тоді тільки й зрозуміла, що хтось пішов знову купатися. Вона сиділа, не вмикаючи світла, і дивилася: чоловік із собаками побіг вгору по сходах, потім приїхала машина; не справжній поліцейський автомобіль, а простий, нормальний, синій. Детектив Шон Таунсенд, подумала вона, і це було так. Він разом з чоловіком із собаками спустився назад сходами, а потім примчала вся кавалерія, з блималками, але без сирени. Який уже сенс? Немає поспіху.

Коли вчора зійшло сонце, вона пішла по молоко й газету, і всі говорили, все казали: ще одна, другий за цей рік, але коли стало відомо, хто це, коли сказали, що це була Нел Ебботт, Нікі зрозуміла, що друга — не така, як перша.

Вона вагалася, чи не піти до Шона Таунсенда і не сказати йому все просто там і тоді. Але хоч який він був милий і люб’язний чоловік, усе ж таки