Читати книгу - "Танок з драконами"

нутрощах, який з тріском повз крилами і жер, жер, жер… Коли він спробував полетіти геть від болю, жах лише розбурхав полум’я, запаливши ще жаркіше. Ось однієї миті він ширяє над Стіною, орлиним оком помічаючи пересування людей далеко внизу… а іншої його серце перетворюється на чорне вугілля, дух повертається з вереском у власну шкуру, і на якусь хвилину розум затьмарюється безумством. Самий лише спогад про пережите змушував здригатися.

Отоді він і помітив, що вогонь зовсім вигорів і згас. Лишилася тільки сіро-чорна купка покручених обгорілих гілок і трохи жарин у попелі. «Але ж дим є — лишень дров підкинути.» Скрегочучи зубами від болю, Варамир поповз до купи поламаного гілля, котре назбирала Будячиха, перш ніж піти полювати, ухопив кілька сучків і кинув їх на вуглини.

— Та займайся ж! — прокаркав він хрипко. — Гори!

Він дмухнув на вуглини і проказав молитву без слів до безіменних богів лісу, пагорбів та лук. Але боги не відповіли, а трохи згодом перестав здійматися і дим. Хатина вже вистигала, швидко втрачаючи тепло. Варамир не мав ані кременя, ані труту, ані сухого розпалу. Він би ніколи не запалив вогнище знову власними силами.

— Будячиха! — закликав він хрипким, ламким від болю голосом. — Будячиха!

Підборіддя вона мала гостре, носа — плаского, на щоці — бородавку, з якої стирчали чотири темні волосини. Бридка мармиза, ще й суворо насуплена… та зараз він би дорого дав, аби лише побачити її на порозі хатини. «Було б заволодіти нею, поки не пішла.» А чи давно пішла? Два дні тому? Три? Варамир не знав напевне. У хаті було темно, він то засинав, а то прокидався, навіть не знаючи, день чи ніч стоїть ззовні. «Чекай на мене, — звеліла вона. — Я повернуся з їжею.» І він чекав, як дурний, бачив сни про Хагона та Горбика, про всі гріхи та образи, які вчинив протягом свого довгого життя. Минали дні й ночі, але Будячиха все не поверталася. «І вже не повернеться.» Варамир непокоївся, чи не виказав він себе з необачності. Невже вона вгадала, про що він думає, з погляду на нього? Чи може, він обмовився у хворобливому сні?

— Мерзенно, — почув він Хагонові слова так, наче той стояв у хаті просто поруч із ним.

— Та вона ж просто дика страхолюдна списниця, — відповів Варамир. — А я велика людина. Я Варамир, варг, перевертень. Хіба правильно їй жити, а мені померти?

Але ніхто не відповів, бо нікого не було. Будячиха зникла — покинула його, як решта.

Його власна мати теж його покинула. «За Горбиком вона плакала, а за мною — дзуськи.» Того ранку, коли батько витяг його з ліжка, щоб відвести до Хагона, мати на нього навіть не глянула. Він верещав, хвицяв ногами, коли батько тяг його до лісу, аж доки йому не дали ляпаса і не наказали мовчати.

— Тобі місце серед таких, як ти, — тільки й сказав батько, кидаючи малого до Хагонових ніг.

«І не помилився, — подумав Варамир, здригаючись. — Хагон таки дечого мене навчив. Полювати і рибалити, патрати тушу і витягати кістки з риби, знаходити шлях у лісі. А ще — навчив звичаям варгів і таємницям перевертнів, хоча мій хист виявився сильнішим за його власний.»

За багато років по тому він спробував знайти батьків і розповісти їм, як їхній Пухлик став великим Варамиром Шестишкуром, та обоє дотоді вже померли і згоріли на вогнищах. «Пішли у дерева та струмки, у скелі та землю. У прах та попіл.» Саме так розказала лісова відьма її матері того дня, коли помер Горбик. Але Пухлик не хотів ставати горбиком землі — він мріяв про той день, коли барди заспівають про його діяння, а вродливі дівчата палко за них розцілують. «От виросту — стану Королем-за-Стіною» — обіцяв собі Пухлик. І хоча не став, але підібрався близенько. Імені Варамира Шестишкура люди страхалися. Він їхав у бій на спині снігового ведмедя заввишки у тринадцять стоп, тримав у неволі трьох вовків та сутінькота, сидів одесну Манса Розбишаки. «Саме Манс привів мене туди, де я зараз. А було б його не слухати. Було б ковзнути у мого ведмедя та подерти його на клапті.»

Доки не з’явився Манс, Варамир Шестишкур був своєрідним князем у власних володіннях. Жив він на самоті, оточений своїми звірями, у колишньому Хагоновому теремі з рублених колод, законопачених мохом та глиною. З тузня сіл йому приносили данину хлібом, сіллю та сидром, дарували плоди з садів та зеленину з городів. М’ясо він здобував собі сам. Коли він жадав жінку, то потай надсилав свого сутінькота, і будь-яке дівча, на яке падав його вибір, покірно йшло за котом до Варамирового ліжка. Декотрі плакали, ніде правди діти, але все одно йшли. Варамир дарував їх своїм сім’ям, брав од кожної кучерик волосся на спогад і відсилав назад. Час від часу нагоджувався якийсь сільський зух зі списом у руці — бажав убити хижу тварюку та врятувати сестру, кохану або дочку. Таких він убивав, але жінок ніколи не чіпав. Деяких навіть благословив дітьми. «Ото ще куцопердки. Кволі, миршаві створіння — от як Горбик — і жодного з хистом.»

Раптом страх змусив його скочити на ноги та заточитися у запамороченні. Тримаючись за бік, щоб спинити струмочок крові з рани, Варамир ковзнув до дверей і відкинув засмальцьовану шкіряну запону, що вкривала пройму. Перед ним відкрилася біла стіна. «Сніг.» Не диво, що всередині стемніло і просмерділо димом. Снігопад геть поховав хатину під білими заметами.

Варамир наліг на снігову перепону; сніг розсипався і дав дорогу, ще м’який та вогкий. Знадвору ніч була біла, наче смерть; бліді ріденькі хмари танцювали запобігливо навколо срібного місяця під холодними поглядами тисяч зірок. Він побачив горбаті обриси інших хатин, теж закиданих снігом, а за ними — бліду тінь оберіг-дерева, вбраного у крижаний обладунок. На південь та захід пагорби перетворилися на білу пустелю, де ніщо не рухалося, крім лапатих сніжинок.

— Будячихо! — кволо покликав Варамир, питаючи себе тривожно, чи далеко вона могла піти. — Будячихо! Жінко! Де ти є?

Десь далеко, наче у відповідь, завив вовк. Варамирові усім тілом пробігли дрижаки. Він знав те виття так само добре, як Пухлик колись знав голос власної матері. «Одноокий.» То був найстарший з його трьох, найбільший, найзавзятіший. Пластун був кощавіший, швидший, молодший, Хитрунка — меткіша, та обоє