Читати книгу - "Гараж пана Якобса"

нього з запобігливою посмішкою квиток і розчинив двері. Почулася приглушена музика.

Александер озирнувся і побачив, що чоловік у фраку натискає якусь кнопку. Це був сигнал про появу гаданого агента поліції. Александер мимоволі посміхнувся: машина працює!

В гардеробі він зняв плащ і оглянув себе в дзеркалі. Цей темний костюм був у нього єдиний. Александер одхилив важку темно-зелену портьєру, і музика залунала на повну силу.

Посеред залу, на підлозі з скляних плиток, кілька пар танцювали слоу-фокс. На підвищенні праворуч грав оркестр з семи чоловік. Нотні пюпітри мали спереду написи: «Бен Гарді». Біля задньої стіни довгастого залу була стойка з напоями. Численні ніші в бокових стінах були заставлені кімнатними рослинами. Ці ніші мали пишні назви: «Кораловий острів», «Хатинка на Борнео», «Ніч у Шанхаї», «Тихоокеанський риф», «Піратський корабель на Янцзи», «Таїті». Тут, видно, попрацював спеціаліст-географ. У кожній ніші горіла лампа іншого кольору: жовта, вогненно-червона, їдуче-зелена, фіолетова, оранжева.

Александер не один тиждень спостерігав за баром і почував себе тут наче у власному домі. Він знав, наприклад, що «Піратський корабель на Янцзи», майже зовсім закритий бутафорськими бортами з круглими ілюмінаторами, має в задній стіні потайні двері, через які, по вузеньких гвинтових сходах, можна вийти у двір. Йому було також відомо, що, коли біля дверей чоловік у фраку натискає кнопку, світло в цій ніші пригасає, попереджаючи про небезпеку.

Але сьогодні все це мало цікавило його. Він поволі пройшов краєм танцювальної площадки, шукаючи вільного місця. В цьому оточенні його висока, струнка постать і засмагле обличчя впадали в очі. Дехто з присутніх одразу впізнав його.

Александер сів у круглій ніші на дві особи і замовив чогось недорогого. Бездумно запалив сигарету. Оркестр грав якусь джазову мелодію; в цьому барі танцювали все, навіть найновомодніші американські танці. Тоді якраз самба досягла європейського континенту. Правда, іноді тут, наче рецидив, лунала оперна арія або класична п’єса. Тоді недоброзичливий свист з ніш, який неважко було відрізнити від схвального свисту в американському стилі, закликав Бена Гарді до порядку.

Що ж тепер робити? З Хельгою все скінчено. Не через те, що він втратив роботу. Це її зовсім не цікавить. Але в неї не вкладається в голові, як він міг таке зробити, — щось подібне вона сказала. Александер сумно подумав, що його начальник, зачерствілий криміналрат, виявив до нього більше розуміння, ніж дівчина, заради якої він, по суті, й поцупив ту сотню. «Не треба було казати їй, за що мене звільнили, тоді б… А втім, цим би я тільки позбавив її зручного приводу для розриву, бо вона б усе одно…»

Александерові думки перебив якийсь кремезний чоловік років сорока п’яти, в світло-сірому костюмі в дрібненьку клітку, що спинився перед його столиком.

— Пробачте, це місце не зайняте?

— Ні. — Александер жестом запросив незнайомого сідати. — Будь ласка.

Той сів. Александер крадькома поглядав на нього збоку. В незнайомого була велика голова з широким лобом і величезною лисиною, що вилискувала зеленим у світлі лампи. Темні, густі брови; м’ясистий ніс. Новий гість замовив собі півпляшки мозельського. Кілька тижнів тому про таку річ годі було й думати, але тепер з’явилось багато дечого з прихованих запасів. «Дехто позбувся всього в цій девальвації, — подумав Александер, — а інші понапихали повні кишені. Я ніколи не належатиму до тих, що вміють скористатися з моменту. Я, видно, надто дурний для цього. Три роки голоду, а зараз, коли можна пожити по-людському, немає грошей. Невдаха… От ще й роботу втратив».

Його сусід попивав вино маленькими ковтками. Нараз він обернувся так несподівано, що Александер не встиг відвести погляд, і сказав приємним низьким голосом:

— Ну що, друже мій? Топимо в чарці самотність?

Александерові не довелось відповідати, бо в цю мить велика люстра у залі погасла і оркестр замовк. Звідкись вихопився сліпучо-білий промінь прожектора, поблукав по стінах і нарешті намацав постать високого чоловіка в бездоганному фраку, який стояв посеред танцювальної площадки.

Чоловік вклонився:

— Дами і панове! Зараз перед вами виступить Соня Роте, відома зірка колишньої берлінської естради «Скала». Вона щойно повернулась з Мадріда і привезла «Танець на вулкані».

Промінь прожектора став зеленувато-блакитним, і, осяяна цим таємничим світлом, на площадку вийшла «зірка». В ту ж мить в оркестрі пролунав барабанний дроб, який бурхливо наростав. Оркестр Бена Гарді зчинив оглушливий шум. Виття саксофона перекривали здавлені зойки труби, на якій віртуозно грав сам капельмейстер. Але головну партію вів усе-таки великий барабан, глухий гуркіт якого супроводжувався червоними спалахами під скляною підлогою. Це ефектне поєднання музики й світла, очевидно, мало зображувати вулкан.

Александер обернувся до свого сусіда:

— Що ж, люди розважаються… І чим темніше й більше шуму, тим їм веселіше.

— Ваша правда. Не всі ж такі відлюдьки, як ми з вами.

Алкоголь і якась гарячкова веселість, що панувала в барі, вже трохи розвіяли поганий настрій Александера. Сусід, видно, був не від того, щоб зав’язати розмову. Трохи згодом він сказав:

— Що це там у вас за пійло, ану покажіть, — і кинув погляд на етикетку. — А, ялівцівка… таке п’ють звичайно після п’ятдесяти років. Знаєте що, давайте сядемо отам біля стойки та перекуштуємо всі їхні пекельні суміші. Бо оця моя бурда теж не дуже смачна. Може, там знайдеться щось путяще…

Коли через годину вони злізли з високих табуретів біля стойки, Александер подумав: «Де б іще я так провів вечір?» Кюмель з льодом, джин, два якихось невідомих коктейлі, абрикосовий бренді, суміш какао-шуа з яєчним лікером, а на закінчення ще бокал шампанського. Тепер світ здавався йому зовсім іншим. Усе стало на диво простим. Втратив роботу? Ну то й що? Від цього ще ніхто не вмирав. Моя дівчина не хоче більш зі мною знатись? Чудово! Можна з спокійною совістю шукати іншу…

— Мій шановний друже, я думаю, що час уже нам, так би мовити, познайомитись. Я доктор Ульріх Шерц. Це, так би мовити, моє офіційне… моє офіційне ім’я. Щодо доктора, то ми його можемо відкинути на сьогодні — а як хочете, то й назовсім — що ж до Шерца,[2] то я сподіваюсь…

На що він сподівався, Александер так і не почув, бо Шерца перебив зойк труби, який перейшов у млосне булькотіння саксофона. Публіка чомусь шалено плескала в долоні. Та Александер не звернув на це ніякої уваги.

— Мене звуть Шенцлін, Александер Шенцлін, — відрекомендувався він. — І не доктор, і не… і ніхто більше.

— Це нічого, — відповів доктор Шерц. — Запевняю вас, це нічого. Ким ви ще не є, тим ви