Читати книгу - "Великий секс у Малих Підгуляївцях"

включив Чайковського. Я лягла на білу постель з кружевами, лежу і жду. А він став надо мною і витріщився, як бугай.

— Шо такоє? — питаю.

Брігадір увесь покраснів, потім побілів, потім посинів, а потім признався:

— Не встає!

— То шо ж робить? — кажу.

— Можна, я Чайковського виключу?

— Ну, виключай!

Виключив він Чайковського.

— Ну шо? — питаю.

— Пока шо нічого, — кае. — Можна, я свічки загашу? — питає.

— Валяй! — кажу.

Сидимо. Ждемо.

— Ну шо? — питаю. — Може, гною на білі простині підсипати?

Я ж, канєшно, пошутила, а він шутки не пойняв.

Кае:

— Нє, не нада. Мамка сварить буде. Пішли лучше у хлів!

Я, дівчонки, чуть з кроваті не впала. Оце нада було дать йому в морду або плюнуть межи очі. Шоб пойняв.

Но я ж добрая! Серце ж у мене щиреє! Не змогла я йому отказать! І шо ж: пішла з ним у хлів.

Як тільки закрилися двері за нами в хлів, я зразу угледіла, шо його лялька встала, як Ванька-встанька, як олов’яний солдатік!

Мені даже показалось, шо од скорості підйома в нього ширінька тріснула!

І шо ж мені дєлать? Не тікать же з поля бою! І я загасила всі прєдидущі желанія, затоптала свої дівочі мєчти і отдалась йому прямо на глазах у хвауни, шо находилася в той період времені в хліву.

Правда, дівчонки, я не пожаліла о содіяном. На драбині, на сідалі, на дровітні, у яслах — це було шось! Однак воно не йшло ні в каке сравнєніє з екстрімом под кодовим названієм «вихалка». Ох і навихалися ж ми з ним!

Мій Брігадір оказався великим видумщиком. В’являєте, він мене існачала розвихував, а потім, коли я до нього підлітала, норовив попасти в мою нірочку своїм стояком. Раз двадцять він, канєшно, промазав. Ну, не то шо зовсім. То в око попаде, то в рота (оце йому дуже понаравилося), то в цицьки (а мені — це). А на двадцять первий, дівчонки, просто в яблучко, то єсть у мою регезулю! Як попав він у мене зльоту, так у мене враз перед очима — салюти, салюти, салюти…' А потім двадцять второй — і в мене перед очима сєвєрноє сіяніє… І так разів зо сто!

Я після того єлі доповзла додому: ноги ніяк не стулялися докупи, а тіло все гойдалося, як на палубі кора… звиняйте за слово… бля.

От прихожу я додому в такому состоянії, а Мумріков сидить з моїм батьком за сулією самогону і шось бурно обсуждає.

— Ходи до нас, доню! — гука мене батя, а мене при виді тої сулії потягнуло на Ригу: я закрила рота і з отвращенієм вибігла із хати. Де їм знати, шо у мене після вихалки морська болєзнь!

І оп’ять-таки получила одобрєніє від Мумрікова: він-то подумав, шо я пітаю чуство глубокого отвращенія до самогонки усігда!

— Галько, ану йди-но сюди, кому сказав! — знову гаркнув батько. — Он Сашик просить у мене твою руку і серце. Шо йому сказать?

— Скажи, шо рука і серце мені самій пригодятьця! — одказую із-за дверей.

Батько розреготався:

— Шутніца ти моя, ну йди сюди, не стісняйся!

— Приберіть сулію з водярою, я й зайду!

— Та приберу, приберу!

Захожу я і шукаю очима піч, шоб поколупати. Так роблять чесні українські дівчата. А в нас же її одвіку й не було! Шо робить?

— Так от, Сашику, — почав тим часом батя. — По частям (то єсть руку й серце) свою дочку не подаю. Тільки полностью. То єсть всю одразу!

Мумріков існачала не врубився, а потім засміявся.

Я, як і годиться порядошній дівчині, покрасніла і закашлялася.

— Тільки в мене є одна умова! — як Пилип з конопель вискочив Мумріков.

Ми з батьком вирячили очі: от хамло! У нього ше є «умова»!

— Я хочу, щоб усе було, як на справжньому сільському весіллі — з усіма звичаями і піснями!

От тобі й на! Та де ж ми йому у двадцять першому віці знайдемо у наших Підгуляївцях, геть-чисто задурманених колгоспною дєйствітєльностю, весільні звичаї і пісні?

Однак лицьом у гразь нам падать було не з руки. Першим отямився батя:

— Та в нас такі звичаї! Такі… як воно там… такі архаїчеські, пошти язичеські!

— Правда? — зрадів Сашик.

— Та шоб мені очі повилазили! — поклявся батя і дурне зробив.

Бо на слєдующий ранок у нього очі й справді повилазили. Правда, не від клятьби, а від сулії самогону.

А самогонку в нашому селі женуть добрячу. У нас же — родіна цукрових бураків. Наша бурачиха — це енерджайзер, бальзам Бітнера і настойка женьшеня одновременно. Три в одному!

А передозіровка приводить до ізлишнього давлєнія та других симптомів. Словом, у нашого баті якраз ті симптоми і проявилися після клятьби.

І в’являєте: ті симптоми збільшилися рівно вдвоє, коли батяня дізнався од Сашика наступного ранку, шо то було ніяке не сватання, а тіко змовини.

А сватання нада буде ше отдільно організовувати. Ше й по традиції. Та не якійсь там традиції, а по старому підгуляївському звичаю!

І шо ж його робить? Не отказувацця ж од городського жениха через таку мєлоч жизні! І батя підійшов до замужества своєї єдиної дочки аналітічеськи, а іменно: пішов до баби Халимонихи в гості.

Баба Халимониха жила якраз попід Курячою гіркою, на отшибі. Була вона найлуччим у селі спеціалістом по порчі: кому шо пороблено — баба Халимониха враз тобі скаже і вилічить.

От було в нас таке. Якось ми з Брігадіром полізли на Курячу гірку «милуватися заходом сонця», як японці. От милувались ми, милувались і домилувались: скліщилися, як дві собаки на дорозі — ні туда, ні сюда. Хоч плач. Шо було робить? Рішили обратиться до баби Халимонихи.

От скотилися ми з тої гірки, правда, хатинка бабина стояла в двометровій кропиві і нам прийшлося голяка там помазохіствовать. А коли підкотилися поперед бабині очі, то вона не удівилася, а помогла, розкліщила нас.

Нада сказати, шо наша баба Халимониха була знаменита на всю область як сексопатолог. До неї їздило в гості все обласне і даже столичне начальство, бо, як вона кае, ці болячки простого народу не касаюцця, а більше распространяюцця на тих, хто заробляє собі на жисть сракою (сидячи в кабінетах) і шиєю (вклоняючись вищестоячому начальству).

Так от. Вертаючись до моєї свайби, скажу: батя вернувся од баби Халимонихи просвітльонний. Не знаю, шо вона йому такого наговорила, але він був увірений у собі, як нікада.

— Ну шо, дочко! — сказав він мені.

— Готуємось до сватання!

У цей же вечір