Читати книгу - "Волонтери. Мобілізація добра"

Ну мого-мого?.. Бо на душі полегшало. З чого пити?., Де шоколадка?..

Олена видобуває з тумбочки пляшку, відкорковує, наливає на денця пластикових стаканчиків, з сухим клацанням ламає плитку шоколаду.

— Не підганяй мене, — стримує Сашкове піднесене нетерпіння.

Беручка до роботи, вона усе робить спритно. Майже щодня тут. Годує хлопців, миє посуд у палатній раковині, наводить лад на спільному столі під вікном. У неї тут маленьке господарство — усе продумано, усе на своїх місцях. А вдома вона тепер хіба ночує. У серпні її попросила про допомогу Марина, і відтоді Олена усі найважчі дні була біля Сашка. Тут її волонтерський пост, вона сама собі його доручила. Тепер не відступиться.

Сіла поруч. Шепоче у вухо, незважаючи на гітарні перебори, не помічаючи незадоволення хлопців: тут щойно медсестра заходила, ну та, що завжди з претензіями: закінчуйте з тим концертом! Може, каже, вам сюди ще проституток привести?.. Оце так заявочки!

Саша сміється, він зовсім розімлів від музики та коньяку.

— Що ти зробив! — увага Олени повертається до Сашка, вона забирає в нього порожній стакан. — Це ж було на два рази, а ти за раз вихилив!

— Я не зрозумів, що на два... — погляд Сашка злагіднів, голос розім’як, в очах блищить волога. — Ах, як добре! Яке свято! Як добре, що я ще й поголитися встиг!

Поголила його Олена, але він цього нюансу не озвучує, і Олена його не виправляє. «Я сам» — обнадійливий симптом. Йому набридла нерухомість, остогидла прикутість до ліжка. Він пришвидшує події, підганяє майбутнє. Я дивлюся на них обох, часом не можу відвести погляду — про них би оповідання написати або роман і за законами жанру повернути події куди завгодно, у будь-якому напрямку, бо це були б уже ЗОВСІМ інші, вигадані Олена та Олександр. Життя звело б їх тут не випадково. Колишня дружина айдарівця опинилася б дуже далеко від нього, в усіх сенсах далеко, і географічно, й від розуміння того, за що він воює, за що вони з сином воюють разом і хто кого збив з пантелику, хто кого підбурив, бо хтось же з них двох повів іншого за собою. А Олена опинилася б поруч. Вона б не вміла доглядати за лежачими хворими, тим більше за пораненими, але швидко б стала досвідченою доглядальницею, хоча це слово до контексту не пасує, бо жодна доглядальниця не працювала б з такою готовністю, терпінням і відданністю, як Олена біля Олександра. Можна було б написати про закони та примхи взаємозалежності, про те, хто від кого часом більше залежний — він чи вона. Особливо у такій ситуації. Той, хто наразі безпомічний, але за першої ж нагоди намагатиметься чимшвидше спертися на себе самого, забути про будь-які обмеження у власних можливостях? Чи той, хто віддає іншому свій час, свої сили, усе більше занурюючись у потребу опікуватися, допомагати, бути потрібним? Йдеться натомість про реальних людей, а не про літературних персонажів. Правдиве життя, сповнене недомовок, протиріч та загадок, є цікавішим, непередбачливішим за будь-яку вигадку, йому затісно навіть у рамках роману. Хоча у фільмі за цим гіпотетичним романом головну чоловічу роль (я вже бачу цю усмішку) міг би зіграти Стів Бушемі — той, що у «Фарго» братів Коенів. Він з нашим героєм — один типаж.

Олександр у госпіталі вже п’ять місяців, тут він свій ювілей відзначив, своє п’ятдесятиріччя. Він часто згадує місто Щастя Новоайдарського району, місто на лінії фронту, де Луганська ТЕС. Батальйон «Айдар» захищав Луганський аеропорт, у липні поблизу Георгіївки однією міною їх поранило утрьох — його і двох товаришів. Хірурги ледве врятували від ампутації ліву ноту, осколками повиривало шматки м’язів з правої, але вона вціліла. Тепер одна нога на витяжці, друга — з брунатними западинами до самої кістки на понівеченій гомілці. Нутрощі осколками нафаршировані. Крупні витяти, кілька дрібних залишили у шлунку, наразі їх не рухатимуть. Увесь порізаний, у шрамах- прямокутниках від пересадки шкіри, наче у слідах від гірчичників, Сашко попри все усміхається. Сміється й жартує. Така натура.

— Якби не Олена, не знати, що було б з дядею Сашею, — говорила мені Марина у коридорі кілька днів тому.

Ми сиділи біля вішака з флізеліновими халатами, затяганими, несвіжо-блакитними, для відвідувачів. Раз по разу хтось підходив до нас, скидав халат, надягав халат, плутався у зав’язках; за такої інтенсивності — тиждень максимум, і місце халата у смітнику. Не настачишся. Марина розповідала про Олену. Із захватом. Син дорослий, живе сама, вдень викладає в інституті, ввечері та по суботах-неділях — у госпіталі. Колеги-викладачі і студенти допомагають грошима, продуктами для поранених. Вона ще й встигає щось смачненьке вдома приготувати для хлопців. Не лише за дядею Сашею доглядає, вона усім у палаті допомагає.

...Двері — рип! Медсестра, гроза клініки ушкоджень, промовисто завмирає в одвірку. Музика не зупиняється. Очі медсестри — на потилиці музиканта, він смикає плечем, відчуває цей погляд, сидячи спиною до входу. Музика звучить, але до акордів додається відчутний неспокій, він розливається палатою, наче коридорна прохолода. Рука медсестри залишається на клямці дверей, друга впирається у стегно. Багатообіцяюча поза. Тільки б дала дослухати.

— Може, досить? — каже вона, дочекавшись, поки стишаться оплески.

Важливо випередити Олену, бо вона — це очевидно — вже готова щось різке сказати. Олену позаочі називають «Крейсер Аврора», вона про це знає й не заперечує: крейсер — то крейсер. Прямолінійність їй личить, це частина її натури, її захист і зброя, вона складає гармонію з її худорлявим обличчям, з її підтягнутою фігурою майстра спорту («кандидата», виправляє вона, коли чує про майстра). Олена біля Олександра — і друг, і охоронець.

Виходжу у коридор, покликавши медсестру.

— Ви ж бачили, які у них зараз очі... Не позбавляйте їх цієї радості.

Але вона не дає себе збити з обраного курсу:

— І що з того?.. Вже годину триває концерт!

— Та хоч би й дві, — намагаюся знизити гучність розмови, — музика хлопцям як ліки.

— Ви мене не вчіть, я двадцять років тут працюю. Існує порядок, у лікарні має бути тихо.

У мене більше немає аргументів. Останнє слово залишається за нею:

— Закінчуйте концерт! Розкомандувалися тут...

Між медичним персоналом та волонтерами часом аж іскрить, але ці хвилини протистояння навіть війнами місцевого значення не назвеш. Так, дрібна шарпанина. Без волонтерів тут умить виросли б еверести роботи, з якими й удвічі більшому медперсоналу не впоратися.

Одного разу відділення було настільки перевантаженим, що дядю Сашу перевели в інше, і він три дні там лежав, нікого не турбуючи. Йому приносили їсти, ставили тарілку на тумбочку, згодом забирали застиглий суп чи кашу зі словами: чому ви