Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

деякими фактами про справу, якщо це не завадить подальшому ходові розслідування?

— На жаль, ми нічого не можемо сказати, — відповів слідчий. — Мабуть, це найдивніша історія з усіх мені відомих. Тільки-но нам здається, ніби ми про щось дізналися, як одразу ж стає зрозумілим, що анічогісінько не знаємо!

Ми попросили пана де Марке пояснити свої останні слова. Ось що він відповів, і, гадаємо, важливість його заяви важко переоцінити:

«Якщо нічого нового не долучиться до речових доказів, зібраних на сьогодні слідством, то, боюся, таємниця, що криється в злочинному замахові на життя панни Станжерсон, так і не розкриється. Однак в ім’я здорового глузду треба сподіватися, що зондування стін, стелі й підлоги Жовтої кімнати, до якого я маю намір удатися, залучивши підрядчика, який чотири роки тому будував той флігель, принесе нам переконливі докази того, що ніколи не слід зневірюватись у логіці речей. Скажімо, вбивця проникнув до кімнати через двері й заховався під ліжком, чекаючи на панну Станжерсон. Але яким шляхом зумів утекти? Якщо не знайдемо ні люка, ні потаємних дверей, ні сховища, ні взагалі жодного отвору, якщо обстеження стін — бо і я, й пан Станжерсон вирішили не відступати навіть перед руйнацією флігеля — не виявить отвору, яким могла б пройти хай навіть не людина, а будь-яка істота, якщо в стелі немає дірки, якщо під підлогою немає льоху, то тоді не лишається нічого іншого — треба увірувати в нечисту силу, як каже татусь Жак!»

Ця стаття видалась мені найцікавішою, адже й сам автор підкреслив, мовляв, судовий слідчий десь не без заміру проказав свою останню фразу: «Треба увірувати в нечисту силу, як каже татусь Жак!»

Стаття закінчувалась такими словами: «Ми поцікавилися, кого татусь Жак називав Божою Тварючкою… Як пояснив нам власник трактиру «Донжон», ідеться про кота матусі Навколішниці, як її називають тутешні мешканці. Ця стара побожна жінка мешкає в хижці серед лісу, поблизу гроту Святої Женев’єви. А її кіт часом просто моторошно кричить ночами.

Жовта кімната, Божа Тварючка, матуся Навколішниця, нечиста сила, свята Женев’єва, татусь Жак — серед усього цього сам чорт в’язи скрутить, а злочин завтра розкриється від удару кайлом по стіні, принаймні сподіваймося на це «в ім’я здорового глузду», як каже судовий слідчий. А поки що панна Станжерсон марить і розбірливо викрикує одне лише слово: «Вбивця! Вбивця! Вбивця!» Гадають, вона не доживе до ранку…»

Нарешті, та сама газета опублікувала термінове повідомлення: шеф розшукової поліції зателеграфував славетному інспекторові Фредеріку Ларсану, відрядженому до Лондона у справі викрадених акцій, щоб той негайно повертався до Парижа.

РОЗДІЛ II,

у якому вперше з'являється Рультабій

Я й досі пам’ятаю той ранок, немов це відбувалося вчора, як юний Рультабій уходить до моєї кімнати. Було близько восьмої, і я ще лежав у ліжку й читав «Матен» — статтю про події в замку Гландьє.

Але передусім дозвольте відрекомендувати вам мого друга.

Я познайомився з Жозефом Рультабієм, коли він був ще маловідомим репортером. На той час я тільки починав кар’єру адвоката й часто мав нагоду зустрічати його під кабінетами судових слідчих, куди я ходив за перепусткою до тюрем Мазас або Сен-Лазар. Пику він мав симпатичну, голову круглу, мов куля, і був дуже рухливий. Гадаю, саме через це колеги по перу дали йому прізвисько Рультабій, що означає «коти-кулька»[1]. «Де Рультабій? Ти не бачив Рультабія? Та оно він, шельма Рультабій!» Хлопець часто червонів, як помідор, і бував то надто веселий, мов пташка, то занадто серйозний, наче папа римський.

Яким чином такий молодий (коли я зустрів його вперше, йому виповнилося лише шістнадцять з половиною років), він заробляв собі на хліб у пресі? Таке питання могло виникнути хіба що в тих, хто, познайомившись із ним, не знали, як він починав. Під час розслідування справи про вбивство й розчленування трупа жінки з вулиці Оберкампф (це ще одна забута історія) він приніс головному редакторові «Епок», яка конкурувала тоді з «Матен», ліву ногу, якої бракувало серед жахливих останків. Ту ногу поліція марно розшукувала впродовж восьми днів, а юний Рультабій видобув її із стічної канави, куди нікому й на думку не спало заглянути. Заради цього йому довелось найнятися в артіль каналізаційних шабашників, яку міські власті Парижа відрядили на ліквідацію наслідків сильної повені.

Ставши власником такої цінної знахідки й збагнувши, внаслідок якого ланцюга дедуктивних умовиводів цей хлопчина спромігся її роздобути, головний редактор перейнявся подвійним почуттям: захопленням від такої винахідливості шістнадцятирічного хлопчика, якій міг позаздрити досвідчений поліцай, і радістю, що зможе вмістити на «сторінці жахів» «ліву ногу з вулиці Оберкампф».

— З цієї ноги, — вигукнув він, — я зроблю передовицю!

Потому, доручивши зловісний згорток судово-медичному експертові, прикріпленому до редакції «Епок», він запитав у того, кому невдовзі судилося стати Рультабієм, яку платню він хотів би отримувати за штатну роботу репортера в рубриці «Хроніка дня».

— Двісті франків на місяць, — скромно відказав молодик, у якого аж віддих перехопило від такої пропозиції.

— Вам плататимуть двісті п’ятдесят, — вів далі головний редактор, — але за однієї умови: кажіть усім, що працюєте в редакції вже місяць. І, зрозуміло, не ви розшукали «ліву ногу з вулиці Оберкампф», а газета «Епок». Запам’ятайте, мій юний друже: особистість тут — ніщо, а газета — все!

Після чого дозволив новому співробітникові відкланятися. Проте на порозі затримав його й запитав ім’я.

— Жозеф Жозефен.

— Яке ж це ім’я? — здивувався редактор. — Хоча, власне, ви ж статей не підписуватимете…

Новоспечений журналіст одразу ж знайшов багатьох друзів, бо людиною був. послужливою, вдачу мав привітну, вмів розрадити найбуркітливіших і знезброїти найзаздрісніших.

У кав’ярні «Барро», де зазвичай юрмились репортери, перш ніж податися до прокуратури або префектури поліції в пошуках своєї щоденної порції злочину, Рультабій зажив собі репутації спритника, який невдовзі (ось побачите!) добереться до кабінету самого начальника розшукової поліції. Коли справа бувала того варта, головний редактор посилав Рультабія — за ним вже закріпилося це прізвисько — на стежку війни, і хлопцеві траплялось утерти носа найуславленішим інспекторам.

Саме в кав’ярні «Барро» я з ним і познайомився. Адвокати з карних злочинів і журналісти зовсім не є ворогами, бо перші потребують реклами, а другі — інформації. Ми з Рультабієм розговорились, і я відразу ж відчув велику приязнь до цього хлопчини. А який меткий і оригінальний розум був у нього! Я ще ні в кого не зустрічав такої манери мислення.

Невдовзі мені було доручено вести «Юридичну хроніку» в газеті «Крі-дю-бульвар». Те, що я вступив у