Читати книгу - "Вбивство у Східному Експресі"

підвівся.

— Мсьє Бук!

— Мсьє Пуаро!

Мсьє Бук, також бельгієць, був директором компанії — власник фірмових вагонів, і його знайомство з легендою бельгійської поліції триває багато років.

— Друже, чому ви так далеко від дому?

— Мав одну справу в Сирії.

— І ви повертаєтеся додому — коли?

— Цієї ночі.

— Чудово! Я також. Їду по справах до Лозанни. Ви вирушаєте Східним Експресом?

— Так. Попросив, щоб мені забронювали купе. Я планував залишитися тут на декілька днів, але отримав телеграму, в якій мене просять терміново приїхати о Англії.

— Ех, — зітхнув мсьє Бук, — бізнес є бізнес. Але про вас зараз говорить увесь світ!

— Напевне, щось мені таки вдалося, — скромно зауважив Пуаро.

Мсьє Бук усміхнувся.

— Ми ще з вами неодноразово зустрінемося, — сказав він, встаючи з-за столу.

Пуаро сконцентрувався на тому, щоб не вмочити свої вуса в суп. Чекаючи наступну справу, він вирішив оглянути залу. Там знаходилося з півдюжини людей, і з них усіх лише двоє становили цікавість для Еркюля Пуаро. Сиділи вони не надто далеко. Молодший із них, приємної зовнішності, був чоловіком близько 30 років і мав вигляд американця. Але привернув увагу Пуаро не він, а його компаньйон.

Це була особа віком близько шістдесяти-сімдесяти років. На перший погляд він скидався на відомого мецената — трішки лисий, з високим чолом, чудова посмішка із вставною щелепою — все це робило його в очах іншим надзвичайно доброзичливим. Проте коли їхні погляди перетнулися на мить, Пуаро помітив страшенну зловтіху, всю фальш його зовнішності.

— Оплати рахунок, Гекторе, — сказав він, покрившись рум’янцем. Його голос звучав хрипло, проте спокійно й м’яко.

Коли Пуаро наздогнав свого знайомого в холі, двоє американців уже покидали готель. Молодший слідкував за оформленням багажу. Відкривши скляні двері, він промовив:

— Проходьте, містер Ретчетт.

Старший чоловік кивнув у відповідь і вийшов із готелю.

— Що ви можете сказати мені про цих двох? — запитав Пуаро.

— Вони американці, — відповів мсьє Бук.

— Звісно. А щодо їхніх особистостей?

— Молода особа доволі приємна.

— А інший?

— Правду кажучи, я на нього небагато споглядав. Враження від нього трохи неприємне. А ви що скажете?

Пуаро на хвильку замислився.

— Знаєте, коли він пройшов повз мене, у мене виникло те ж відчуття. Наче повз тебе пройшла дика тварина, готова в будь-яку секунду накинутися на тебе.

— Хоча він виглядає дуже поважно.

— Саме так! Тіло — як клітка, виглядає чудово, але крізь ґрати проглядається дика тварина.

— Друже, ви говорите якісь дивні речі, — сказав мсьє Бук.

— Можливо. Але мене не покидає відчуття, що поруч зі мною пройшло велике зло.

— Цей джентльмен?

— Так, цей джентльмен.

— Добре, — посміхнувся мсьє Бук, — можливо, ви маєте рацію. У світі повно зла.

У цей момент двері відчинилися і в них увійшов консьєрж. Він був стурбований і занепокоєний.

— Мсьє, це щось дивовижне, — звернувся він до Пуаро. — У поїзді немає жодного вільного місця!

— Як? — здивувався мсьє Бук. — О цій порі року? Хоча, іноді журналісти чи політики їздять цілими великими компаніями.

— Не знаю, сер, — продовжив консьєрж. — Але така ситуація.

— Добре. — Бук повернувся до Пуаро. — Не переймайтеся, друже. Ми якось це владнаємо. Завжди залишається вільне одне купе, номер 16, провідник повинен знати. Він поглянув на годинник і промовив: — Пора вирушати.

На станції мсьє Бук привітався з охайним і чепурним провідником, який стояв у коричневому костюмі.

— Доброго вечора, мсьє. Ваше місце номер 1.

Він покликав носіїв, які повезли багаж повз вагон, на якому красувалася вивіска:

«Стамбул — Трієст — Кале»

— Увесь вагон заповнений?

— Дивовижно! Наче увесь світ надумав їхати сьогодні!

— Але ви повинні знайти місце для цього джентльмена. Це мій товариш. Він може зайняти купе 16.

— Мсьє, воно теж зайняте.

— Що? 16 купе зайняте?

Між ними проскочило секундне непорозуміння, від чого провідник, високий блідий чоловік, посміхнувся.

— Так, мсьє. Як я вже казав, вагон повністю, абсолютно заповнений.

— Але чому? Що коїться? — злісно запитав він. — Усі їдуть на якесь зібрання чи на вечірку?

— Ні, мсьє. Багато людей вирішили їхати саме сьогодні, от і усе.

Мсьє Бук був роздратований. Він сказав:

— У Белграді до поїзда приєднають вагон з Афін, а також вагон Бухарест — Париж. Але ми будемо там лише завтра вранці. Основне питання стосується цієї ночі. Є вільні місця у другому класі?

— Так, мсьє.

— Чудово, тоді…

— Але це жіноче купе. Воно зарезервоване для однієї покоївки з Німеччини.

— Як незручно, — сказав мсьє Бук.

— Не турбуйтеся, друже, — відповів йому Пуаро, — я поїду у звичайному вагоні.

— Ні в якому випадку. — Він запитав кондуктора: — Усі пасажири прибули?

— Так, лише одного немає. — нерішуче відповів провідник.

— Яке місце?

— Місце номер 7 — другий клас. Джентльмена досі немає, а зараз за чотири дев’ята.

— Хто це?

— Англієць, — провідник оглянув список пасажирів, — містер Гарріс.

— Гарне передчуття, — підмітив Пуаро. — Я читав Діккенса, і, на мою думку, містер Гарріс не встигне на потяг.

— Віднесіть багаж джентльмена у 7 купе, — звелів мсьє Бук. — Якщо містер Гарріс з’явиться, ми скажемо йому, що він спізнився — його місце вже зайняте. І чому я переймаюся?

— Як мсьє бажає, — відповів провідник. Підкликавши носіїв, він вказав, куди віднести речі. Після цього він пропустив Пуаро у вагон.

— У кінець вагону. Передостаннє купе.

Пуаро пройшов довгим коридором дещо повільно, так як більшість пасажирів були не в своїх купе. Постійно вибачаюсь перед ними, він дійшов до свого місця. Увійшовши всередину, він побачив молодого чоловіка з готелю «Токатліан».

— Вибачте, але, ви, напевне, помилися, — промовив американець. Ту ж фразу він повторив французькою.

— Ви містер Гарріс? — запитав Пуаро англійською?

— Ні, моє прізвище — Мак-Квінн. Я…

У цю ж секунду з-за спини Пуаро почувся спокійний, врівноважений голос провідника:

— Вибачте, містер, але у вагоні немає вільних місць. Мсьє цю ніч буде їхати з вами. — Він пройшов у купе та поставив багаж Пуаро.

Пуаро помітив вибачення в його очах. Напевне, йому запропонували хороші чайові, щоб цей молодик їхав