Читати книгу - "Карибська таємниця"

class="p1">Міс Марпл випустила з рук свій клубок вовни, і майор нахилився й подав його їй.

— Якщо ми вже заговорили про вбивство, — провадив він, — то мені одного разу трапився надзвичайно цікавий випадок — хоч і не особисто мені.

Міс Марпл всміхнулася підбадьорливо.

— Якось у клубі зібралося чимало хлопців й один почав розповідати свою історію. Він був лікар і розповів нам про один із випадків зі своєї практики. Молодий чоловік прийшов і розбудив його серед ночі. Його дружина повісилася. У них не було телефону, тож після того як він витяг її із зашморгу й зробив усе, що міг, він вивів машину з гаража й поїхав шукати лікаря. Жінка не померла, хоч і була близька до смерті. Проте вона оклигала. Молодик, схоже, дуже її любив. Він плакав, як дитина. Він помітив, що протягом останнього часу вона була якась дивна, поринула в депресію чи щось таке. Та все нібито обійшлося. Але через місяць та сама жінка прийняла завелику дозу снодійних пігулок і відійшла до кращого світу. Сумна історія.

Майор Полґрейв зробив паузу й похитав головою. Позаяк він свою розповідь вочевидь не закінчив, міс Марпл чекала її продовження.

— А що тут особливого, могли б ви сказати. Жінка була надто нервова — ось вам і результат. Але десь через рік той лікар правив теревені з колегою, і той другий ескулап розповів йому про жінку, що намагалася втопитися, чоловік витяг її з води, покликав лікаря, й удвох вони повернули її до життя — та минуло кілька тижнів, і вона отруїлася газом.

Трохи дивний збіг, чи не так? По суті, та сама історія. Мій знайомий каже: «У мене теж була подібна історія. Мого чоловіка звали Джонсом (чи як там його звали). А твого?» — «Точно не пам'ятаю. Здається, Робінсоном. Але, безперечно, не Джонсом».

Отже, ті двоє подивились один на одного й погодилися на тому, що все це дуже дивно. А тоді мій знайомий дістав фотознімок і показав його колезі. «Ось він, той чоловік, — сказав він. — Я приїздив до нього наступного дня, щоб розпитати подробиці, і побачив біля його парадних дверей чудовий екземпляр китайської троянди, різновид, якого я раніше ніколи не бачив у цій країні. Мій фотоапарат був зі мною в машині, і я зробив фото. У ту мить, коли я клацнув затвором, той чоловік з'явився у дверях і я сфотографував його теж. Не думаю, щоб він це помітив». Я запитав його про китайську троянду, але він не знав, як називається той її різновид. Другий лікар подивився на знімок і сказав: «Фокус трохи порушений, але я готовий заприсягтися — у всякому разі я майже переконаний, що це той самий чоловік».

Я не знаю, чи дали вони тій справі якийсь хід. А якщо й дали, то нічого не домоглися. Думаю, той містер Джонс, чи містер Робінсон, чи хто він там був, прикрив свої сліди дуже вміло. Але дивна історія, правда ж? Навіть не хочеться вірити, що таке буває.

— Таке буває, — спокійно відказала міс Марпл. — І мало не щодня.

— Ет, облиште, це надто фантастичний збіг.

— Якщо чоловік знайшов формулу, яка працює, він уже не зупиниться. Він робитиме те, що почав.

— Як той, що топив своїх наречених у ванні, — так?

— Щось подібне до того.

— Лікар подарував мені той знімок — як такий собі курйоз…

Майор Полґрейв почав длубатися в туго набитому гамані, бурмочучи сам до себе:

— Скільки тут усіляких речей — не знаю, навіщо я їх зберігаю…

А я знаю, подумала міс Марпл. Ці речі правлять за ілюстрації до його комплекту історій. А та, яку він щойно розповів і яку, певно, добре відпрацював, повторюючи її безліч разів, можливо, на самому початку була зовсім іншою.

Майор усе ще совався й мурмотів:

— Геть забув, куди я її запхав. А ось ця була гарною жінкою, хто б міг подумати… То де ж я її… То ось чому я ніяк не міг пригадати, куди її подів, — які бивні! Я мушу вам показати…

Він раптом замовк — витяг зі стосика маленьку світлину й утупився в неї.

— Хочете подивитися на фотографію вбивці?

Він уже наготувався показати світлину їй, але раптом його рука зупинилася у своєму русі. Ще більше схожий на опудало жаби, ніж раніше, майор Полґрейв раптом прикипів поглядом до якоїсь точки над її правим плечем — звідти долинали голоси й шарудіння кроків, що наближалися.

— Чорт забирай… Я хотів…

Він швидко запхав усе назад у свій гаман і поклав його до кишені.

Його обличчя стало ще більш багровим, ніж раніше, і він промовив гучним і якимсь неприродним голосом.

— Отже… Я радий, що показав вам ті слонові бивні… То був найбільший слон із тих, яких я будь-коли застрелив… А, привіт! — вигукнув він фальшиво-приязним тоном. — Погляньте, хто сюди прийшов! Великий квартет — Флора і Фауна. Ну то як сьогодні — вам пощастило?

Кроки, що наближалися, належали чотирьом постояльцям готелю, яких міс Марпл уже знала в обличчя. То були дві подружні пари, і хоч міс Марпл ще не була знайома з їхніми прізвищами, проте знала, що до високого чоловіка з кучмою густого посивілого волосся зверталися як до «Ґреґа», а його дружина, жінка із золотавим волоссям, була відома як Лакі, а двох інших, які складали другу подружню пару, худого темноволосого чоловіка та вродливу жінку з обвітреним і засмаглим обличчям називали Едвардом та Евелін. Вони були ботаніками, наскільки вона зрозуміла, й цікавилися також птахами.

— Можна сказати, не пощастило, — відповів Ґреґ. — Принаймні, ми не знайшли те, чого шукали.

— Я не знаю, чи знайомі ви з міс Марпл? Полковник і місіс Гілінґдон та Ґреґ і Лакі Дайсони.

Вони приязно привіталися з нею, і Лакі голосно сказала, що помре, якщо їй негайно або трохи згодом не дадуть чогось випити.

Ґреґ помахом руки покликав Тіма Кендела, який сидів неподалік із дружиною, переглядаючи якісь бухгалтерські книги.

— Привіт, Тіме. Принесіть нам чогось випити. — Він обернувся до інших і запитав: — Пунш?

Усі ствердно кивнули головами.

— Для вас те саме, міс Марпл?

Міс Марпл подякувала, проте сказала, що ліпше вип'є свіжого лимонаду.

— Отже, свіжий лимонад і п'ять пуншів, — сказав Тім Кендел.

— Приєднуйтеся до нас, Тіме.

— Я б залюбки. Але мені треба заповнити рахунки. Не можу скинути всю роботу на Молі. Сьогодні виступає шумовий оркестр, до речі.

— Чудово! — вигукнула Лакі. — Прокляття! — спохмурніла вона. — Я вся в колючках.