Читати книгу - "Понеділок починається в суботу"

все буде добре…

Він хотів сказати ще щось, аж раптом бабка дико заволала: «А диван-то, диван!..» Я здригнувся і сказав:

— Знаєте, я, напевне, поїду, га?

— Не може бути й мови! — рішуче сказав Володя. — Усе влаштується. Просто бабці потрібна мзда, а у нас з Романом немає готівки.

— Я заплачу, — сказав я. Тепер мені дуже хотілося поїхати: ненавиджу оцих так званих житейських колізій.

Володя завертів головою.

— Та що ви. Ось він уже йде. Все гаразд.

Горбоносий Роман підійшов до нас, узяв мене за руку і сказав:

— Ну, все владналося. Ходімо.

— Чуєте, незручно якось, — сказав я. — Вона зрештою не зобов’язана…

Але ми вже йшли до хати.

— Зобов’язана, зобов’язана, — прибалакував Роман.

Оминувши дуб, ми підійшли до заднього ґанку. Роман штовхнув оббиті дермантином двері, і ми опинились у передпокої, просторому і чистому, але погано освітленому. Стара чекала нас, склавши руки на животі та зціпивши губи. Побачивши нас, вона мстиво пробасила:

— А розписочку щоб зараз же!.. Так, мовляв, і так: прийняв, мовляв, те-то й те-то від такої-от, котра здала вищевказане нижчепідписаному…

Роман тихенько заскиглив, і ми увійшли до відведеної мені кімнати. Це було прохолодне

приміщення з одним вікном, завішеним ситцевою фіранкою. Роман сказав напруженим голосом:

— Влаштовуйтесь і будьте як удома.

Стара з передпокою негайно ж ревниво поцікавилась:

— А зубом вони не цикають?

Роман, не озираючись, рявкнув:

— Не цикають! Кажуть вам — зубів немає.

— Тоді ходімо, розписочку напишемо…

Роман звів брови, закотив очі, вишкірив зуби і струсив головою, але все ж вийшов. Я роззирнувся. Меблів у кімнаті було небагато. Біля вікна стояв масивний стіл, накритий ветхою сірою скатертиною з китицями, перед столом — хиткий табурет. Біля голої дерев’яної стіни притулився широчезний диван, на другій стіні, заклеєній різнокаліберними шпалерами, була вішалка з якимось дрантям (ватники, облізлі шуби, обідрані кепки та вушанки). У кімнату, сяючи свіжою побілкою, заходила велика російська піч, а навпроти в кутку висіло велике туманне дзеркало в облізлій рамі. Підлога була вишкрябана і вкрита смугастими постілками.

За стіною бубоніли у два голоси: стара басила на одній ноті, Романів голос підвищувався і знижувався. «Скатертина, інвентарний номер двісті сорок п’ять…» — «Ви ще кожну мостину запишіть!..» — «Стіл обідній…» — «Піч ви також запишете?..» — «Порядок потрібен… Диван…»

Я підійшов до вікна і відсмикнув фіранку. За вікном був дуб, більше нічого не було видно. Я почав дивитися на дуб. Це було, вочевидь, дуже

давнє дерево. Кора на ньому була сіра і якась мертва, а страхітливе коріння, що повилазило із землі, було вкрите червоним і білим лишайником. «Ще дуб запишіть!» — сказав за стіною Роман. На підвіконні лежала пухка засмальцьована книга, я бездумно погортав її, відійшов від вікна і сів на диван. І мені одразу ж захотілося спати. Я подумав, що вів сьогодні машину чотирнадцять годин, що не вартувало, мабуть, так поспішати, що спина в мене болить, а в голові все плутається, що плювати мені врешті-решт на цю занудну стару, і швидше б усе закінчилось і можна було би лягти й заснути…

— Ну от, — сказав Роман, з’являючись на порозі. — Формальності закінчено. — Він помахав рукою з розчепіреними пальцями, вимащеними чорнилом. — Наші пальчики стомились: ми писали, ми трудились… Лягайте спати. Ми йдемо, а ви спокійно лягаєте спати. Що ви завтра робите?

— Чекаю, — мляво відповів я.

— Де?

— Тут. І біля поштамту.

— Завтра ви, мабуть, ще не поїдете?

— Завтра навряд… Скоріш за все — післязавтра.

— Тоді ми ще побачимось. Наша любов попереду. — Він усміхнувся, махнув рукою і вийшов. Я ліниво подумав, що треба було б його провести й попрощатися з Володею, і ліг. До кімнати відразу зайшла стара. Я встав. Стара якийсь час пильно дивилася на мене.

— Боюсь я, любий, що ти зубом цикати будеш, — тривожно сказала вона.

— Не буду я цикати, — мовив я стомлено. — Я спати буду.

— І лягай, і спи… Грошики тільки от заплати і спи…

Я поліз до задньої кишені по гаманець.

— Скільки з мене?

Стара підвела очі до стелі.

— Карбованець покладемо за приміщення… П’ятдесят копієчок за постільну білизну — моя вона, не казенна. За дві ночі виходить три карбованці… А скільки від щедрот накинеш — за клопоти, значить, — я вже й не знаю…

Я простягнув їй п’ятірку.

— Від щедрот поки карбованець, — сказав я. — А там видно буде.

Стара жваво схопила гроші і вийшла, бормочучи щось про здачу. Не було її досить довго, і я вже хотів махнути рукою і на здачу, і на білизну, але вона повернулась і виклала на стіл жменю брудних мідяків.

— Ось тобі й здача, соколику, — сказала вона. — Рівно карбованчик, можеш і не перелічувати.

— Не буду перелічувати, — сказав я. — Як з білизною?

— Зараз постелю. Ти вийди на двір, прогуляйся, а я постелю.

Я вийшов, на ходу витягуючи цигарки. Сонце, нарешті, сіло, і настала біла ніч. Десь гавкали собаки. Я присів під дубом на врослу в землю

лавку, закурив і почав дивитися на бліде беззоряне небо. Звідкись нечутно з’явився кіт, зиркнув на мене флуоресціюючими очима, потім швиденько викарабкався на дуб і щез у темному листі. Я відразу забув про нього і здригнувся, коли він завовтузився десь нагорі. На голову мені посипалось сміття. «Щоб тебе…» — сказав я вголос і став обтрушуватися. Спати хотілося страшенно. З дому вийшла стара і, не помічаючи мене, посунула до колодязя. Я зрозумів це так, що ліжко готове, і повернувся до кімнати.

Прикра бабка постелила мені на підлозі. А дзуськи, подумав я, замкнув двері на клямку, перетягнув постіль на диван і взявся роздягатися. Сутінкове світло падало з вікна, на дубі шумно вовтузився кіт. Я повертів головою, витріпуючи з волосся сміття. Дивне це було сміття, несподіване: здоровенна суха риб’яча луска. Колоти уві сні буде, подумав я, упав на подушку і відразу заснув.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

…Спорожнілий дім перетворився на лігвище лисиць і борсуків, і тому тут можуть з’являтися дивні перевертні й привиди.

А. Уеда

Я прокинувся посеред ночі від того, що в кімнаті розмовляли. Розмовляли двоє, ледве чутним шепотом. Голоси були дуже схожі, але один був трохи притишений і хрипкуватий, а другий видавав надзвичайне роздратування.

— Не хрипи, — шепотів роздратований. — Ти можеш не хрипіти?

— Можу, — відгукнувся здавлений і запирхав.

— Та тихше ти… — просичав роздратований.

— Хрипунець, — пояснив здавлений. — Ранковий кашель курця… — І знову запирхав.

— Вийди звідси, — сказав роздратований.

— Та все одно він спить…

— Хто він такий? Відкіля звалився?

— А я звідки знаю?