Читати книгу - "Коханка"

те, що саме з Крістіаном вона вперше в житті поцілувалася. Це трапилося 28 червня, у суботу. Крістіан закохався в неї ще в березні. У цьому не мали жодного сумніву всі її подруги. Але для неї це зовсім не було таким очевидним. Він був дуже уважний, тактовний і ніжний.

Попри те, що вчився у профтехучилищі, а вона ходила до найкращої в місті гімназії. Він хотів на доказ своєї закоханості загасити собі цигарку об руку, а потім намагався подарувати їй своє учнівське посвідчення. Одного разу вона побачила його п’яним і не захотіла більше мати з ним справи. Він не міг із цим змиритися. Приїздив, годинами вистоював під її будинком, писав. Одного разу надіслав листа, в якому було намальоване серце, а всередині нього червоним — «Матильда». В одному куточку серця слово «Батьки», а навпроти — назва футбольної команди з Ростока. Він писав їй більше ніж два роки. Але вона ні разу йому не відповіла.

Але закохатися їй страшенно хотілося. І завжди бути поруч із тим, у кого вона закохається, і не отримувати від нього жодних листів. Бо листи не пишуться тоді, коли люди ніколи не розлучаються.

І щоб. він був трохи такий, як Якоб.

Тільки один-єдиний раз відтоді, як вона його знає, Якоб вбрав костюм і краватку. Коли вони їздили на концерт Мадонни до Дахау. Це було в суботу. На її уродини. Ті найважливіші, вісімнадцяті. Все було ніби звично, як і кожного року. Сніданок, квіти, подарунки від матері й вітчима. Кілька ранкових вітань по телефону. І ні слова від батька. А потім під’їхала машина. Рівно опівдні. Із неї вийшов Якоб. У костюмі і тій своїй вузенькій шкіряній краватці. Підійшов до Матильди, привітав і сказав, що вони поїдуть на концерт Мадонни. До Берліна. Просто так. Ніби Берлін десь тут, неподалік, у Ростоку, наприклад, за найближчим парком.

Вона давно мріяла потрапити на цей концерт. Мадонна завжди їй подобалася. Матильда не могла повірити власним очам, коли Якоб став перед нею в передпокої і з усмішкою запитав:

— То що? Поїхали?

Мати і вітчим давно знали про цей план, але тримали його в таємниці. Матильда не змогла стримати сліз.

Якоб знав, що після концерту їм доведеться ночувати в Берліні. Протягом трьох місяців перед тим він разом із страховою компанією та однією з берлінських клінік займався випозичанням апаратури. За два дні до її уродин він рано-вранці поїхав до Берліна і встановив усе в готелі. Ввечері повернувся і був біля неї, як і щоночі.

На концерті зібралося сорок тисяч людей. Якоб стояв поруч у своєму костюмі та смішній краватці і стрибав так само, як і вона, разом із усім натовпом. Якусь мить вони трималися за руки. А коли Мадонна вийшла на четвертий біс, Матильда повернулася до Якоба й поцілувала у щоку. Вона ще ніколи не була такою щасливою, як того вечора.

Наступного дня вони поїхали разом із Мадонною до Дахау. І хоча Матильда розуміла, що газети, мабуть, перебільшують, однаково була дуже зворушена, коли прочитала, що «Мадонна поїхала оглянути Дахау». Тобто вони не зовсім буквально поїхали з Мадонною. Насправді співачка полетіла своїм вертольотом, а вони поїхали машиною, просто того ж дня. Це була ідея Якоба.

Ясна річ, Матильда ще зі школи знала про існування концтаборів. Щоразу ридала над щоденником Анни Франк, коли перечитувала його. Уперше цю книжку підсунула їй бабця, батькова мати. Відтоді, як упав берлінський мур, вони частіше й докладніше говорили у школі про концтабори. Вона читала про них усе, що могла знайти, але абстрактність знання дозволяла їй миритися з цим і не думати про те, що саме заподіяли світові німці. Але в Дахау не було нічого абстрактного. Бараки, продірявлені кулями стіни, а на них видряпані хрести й зірки Давида, кольорові поминальні лампадки на кожному кроці, квіти на візках біля попелищ. Квіти, прив’язані кольоровими стрічками просто до колючого дроту, димарі й тисячі світлин на стінах. Поголені налисо голови, виснажені худі обличчя, завеликі очниці, вік і номер. Шістнадцять років, сімнадцять років, п’ятдесят чотири роки, дванадцять років, вісімнадцять років…

Вона пригадує, як вони увійшли у ворота Дахау і вона відразу ж відчула, що тут не можна розмовляти, бо всі ці душі все ще перебувають десь поблизу. Вона тремтіла із жаху і почуття провини. Вона. Вісімнадцять років. І тоді Якоб, не зважаючи на її велетенські зі страху очі, став перед нею і розповів про дітей і підлітків, спалених у Дахау. Він називав цифри і дати. А наприкінці сказав, що душі тих убитих дівчат і хлопців напевно ніколи не постаріють. Так і сказав. Що вони і далі такі ж юні, і сьогодні ввечері обов’язково зустрінуться десь за бараками або біля крематорію і з гордістю повторюватимуть одне одному: «Слухайте, у нас нині була Мадонна. Сама Мадонна…»

Мене звати Матильда.

Якоб знає все. Він знає все про зорі, сенсори, хімію, запобіжники і психологію статевого дозрівання дівчат. Але найбільше він знає про сон. І хоча вже протягом шістнадцяти років він спить не вночі, а вдень, про сон він знає майже все. А також те, що Сон — це рідний брат Смерті. Раніше, коли я була менша, він часом розповідав мені про це. Гасив світло, запалював свічки і читав вірші Овідія про обличчя Сну у дзеркалі, за яким стоїть Смерть. Я сама його тоді про це попросила. Бо Якоб ніколи б цього не зробив із власної волі. Але моя психотерапевт, яка переїхала до Ростока із заходу, вважала, що мені варто «пройти парадоксальну конфронтацію». Коли я сказала про це Якобу, він дуже розізлився і почав лаятися південнонімецьким діалектом. Він вдається до цього діалекту лише тоді, коли втрачає контроль над собою. Наступного дня він не пішов на свою роботу в притулку для старих, а поїхав до мого психотерапевта і чотири години прочекав у її приймальні, щоб сказати їй, що вона «страшенно дурна, зверхня, як майже всі західні нахаби, а до того всього ще і безмежно жорстока». Вона вислухала його, а потім він провів у неї в кабінеті ще дві години. Повернувся несхожий на себе і через кілька ночей почав читати мені Овідія. Часом він ходив до університетської бібліотеки і замість Овідія приносив звідти німецькі казки. У них Сон і Смерть — теж брат і сестра.

Щоразу, коли Якоб приходить до мене, його кишені заповнені запобіжниками. Останнім часом він