Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

облудно схилялося в гордо-холуйських тисячолюдних колонах демонстрацій, профільтрованих і контрольованих КДБ і МВД. Ми повертаємося. А отже, тобі, облесливо-потворна жабо інтернаціоналізму, таки доведеться схилити чоло перед націоналістами — Юрієм Литвином, Олексою Тихим та Василем Стусом…

* * *

Листопад 1989-го. Борісово. Тут і там промаркований стовпчиками без прізвищ цвинтар. Світ немов зупинився. Я бачив лише неходжену цілину білого снігу, в якій швидше вгадувалася, аніж бачилася погано втоптана стежка, що ніби фіксувала сліди злочину — геть нечастого відвідування ще свіжих могил, які поповнювалися й новопомерлими в'язнями з довкільних тюрем Пєрьмської области, і місцевими жителями, задіяними переважно на обслуговуванні політичних таборів ВС-389/36 (суворий та особливий режими). Воно й не дивно. Непогана оплата, на відміну від кримінальних зон — доволі спокійна праця, а що значна частина з/к не виявляє до обслуги належної пошани, то на це можна махнути рукою, адже гроші, як відомо, не пахнуть.

Чомусь саме тут, на цвинтарі, коли Славко Чернілевський (режисер кіногрупи, що знімала фільм «Василь Стус. Тернова дорога») надміру настирливо просив зачекати, аби зафільмувати «історичний» момент мого наближення до могили, мої очі вперше з часу татової смерти наповнилися слізьми, а зсередини почали прориватися сухі спазми внутрішнього ридання. Здерши з голови шапку, я намагався приховати такий нікчемний для чоловіка мокрий момент, але кінооператор Богдан Підгірний вже наладував камеру і пустився глибоким цвинтарним снігом за мною, примушуючи тікати в бік лісу, аби не дати зафільмувати залите слізьми обличчя.

Ніхто з нас не знав напевне, що трапиться за кілька годин, і чи не доведеться нам, як і домовлялися з Олегом Покальчуком, розпочинати голодівку протесту з вимогою дати можливість перепоховати Василя Стуса та Юрія Литвина в Україні. Я повинен був залишатися на цвинтарі, Олег — їхати до Чусового, підставляючи себе під перші мєнтовські удари. Ця думка промайнула блискавкою, але ні ридань, ані сліз так і не погамувала.

Перестрибнувши через паркан, я майже заховався в лісі, полишивши обуреного Богдана ні з чим, адже стрибати зі старою камерою в руках за мною він не міг, розуміючи, що будь-який різкий рух може вивести апаратуру з ладу, і тоді — прощавай хроніка.

За якийсь час, підійшовши до вже знайомого стовпчика з бляшанкою, на якій кернером було вибито принизливу для людини цифру «9», я ще довго не міг погамувати внутрішнього спазму, який дивним чином навіював на мене певність: усе буде добре.

— Голодувати не будемо, — сказав я Олегу. — Я звідси поїду лише з татом.

Він не здивувався, як і я, все ще перебуваючи підо впливом нічного читання Біблії. Він, я і… містичний голос, що лунав так очевидно, що присутність у кімнаті когось третього Олег теж відчував майже фізично.

— Я якось дивно розмовляю з батьком, — сказав я йому.

І не так суттєво, повірив він мені тоді чи списав дивну поведінку на надто велику знервованість 23-літнього юнака, але і він, і я досі пам'ятаємо святочну атмосферу чусовського гуртожитку, яка на ранок була сповнена чистим знеплоченим спокоєм і готовністю до будь-чого. Ні до, ні після чогось подібного я не відчував: певне, саме так, тамуючи плоть і гартуючи дух, ченці наближають себе до чистого й недосяжного служіння Богу. Нам (мені?) було простіше — наш дух, окрім Василя Стуса, гартували тисячі забитих борців проти совєтського режиму й мільйони його безсловесних жертв, які з телячою покірністю їхали в тому числі й до Пєрьмі, сподіваючись на неймовірне. Хтось мусив стати першим, мусив стати символом перемоги принаймні над непам'яттю, мітом нескорености українського духу. І це вдалося завдяки Володимиру Шовкошитному, Василеві Овсієнку, Станіславу Чернілевському, Олегу Покальчукові, Богдану Підгірному, Василю Ґурдзану, Валерію Павлову, Сергію Вачі, Володимиру та Олександру Тихим, пєрьмсько-чусовському поету Юрію Бєлікову, директору міжнародної бази гірськолижного спорту «Огоньок» Лєонарду Постнікову, а також десяткам інших людей, які, випадково опинившись поруч із нами, замість того, щоб благополучно відійти вбік, допомагали потрібним знайомством, порадою чи навіть майже протиправною дією: так, водій нашої вантажівки, батько шістьох дітей Валерій Сідоров проїхав уральським бездоріжжям на двох пробитих колесах майже шістсот кілометрів, аби забрати тіла Литвина й Стуса. Міліціонери, виконуючи завдання «Москви», підло звинувачували його у вбивстві хлопчика, бо треба ж було якось зірвати перепоховання. Але рішучість наша і тисяч киян була настільки очевидною, що навіть влада поступилася: з Києва та Москви прийшла команда — «отбой!».

* * *

Про перепоховання мріялося чотири роки: відразу по смерти Василя Стуса в ніч з 3 на 4 вересня 1985-го[17]. Однак, коли ми з мамою, її сестрою Шурою (Олександрою Ловейко) та близькою приятелькою нашої родини Маргаритою Довгань вилетіли через Москву до Пєрьмі (через Москву, бо треба було забрати мене — солдата стройбату, який лише кілька днів тому повернувся до частини після операції в Іваново), то, прибившись таки до того селища Кучино, ми змогли лише постояти над могилкою:

— Чьо ж ви так долґа єхалі, — спитав маму майор Долматов, тішачись тим, що на мені була солдатська форма, й за перших-ліпших неприємних емоцій можна було скористатися військовою комендатурою.

— Я ж Вам дала телеграму, я ж просила зачекати, я… — не говорила, а розпачливо шепотіла Валентина Попелюх[18].

— Ви што, нє панімаєтє, што счас нє зіма, тєпло, тєло начінаєт разлаґацца. А халадільнікав у нас нєту, — виявив ретельне слугування якийсь офіцер…

— Вбивці… — лише й злетіло з маминих вуст, і ми поїхали за 10 кілометрів до селища Борісово, на краю якого, біля самого болота, стояла свіженасипана могилка.

— Вот єслі би ви вчєра прієхалі… — почав розводитися цивільний піджак…

— Я вас прошу, відійдіть, дайте нам побути самим, — з притиском, до якого вона геть не здатна, жбурнула у вдоволено-перелякані обличчя ґебістів мама, і нас таки залишили біля могилки самих, наглядаючи лише з яких 20—50 кроків.

Я відчував дивний гіркавий присмак у роті й необхідність стати якоюсь підтримкою мамі, яка пригорталася до зсохлих грудочок чужої земли, що важким тягарем тисли на груди її чоловіка, мало кому в Україні відомого поета Василя Стуса, який у своїх листах уперто переконував її, що вони вже належать історії.

Цей чорний хрест розіп'ятих на могилі жінок змусив мене пообіцяти самому собі, що таки вирву з-під цієї майже вічної мерзлоти татове тіло, з яким нам не дозволили навіть попрощатися: востаннє ми бачили Василя Стуса живим ще у квітні 1981-го[19]. За три роки, 1984-го, ми приїхали до батька, та він не стерпів «передпобаченнєвих» принижень і відмовився